Під скляним ковпаком

Читати книги про депресію для мене найважче. Вони дуже пригнічують, дуже в‘язкі, дуже жорстокі, дуже задушливі. А ще в них, на відміну навіть від трилерів і жахіть, зовсім не віриш у щасливий кінець, бо його майже ніколи не буває. І це, мабуть, найскладніше прийняти.
В цьому випадку, коли історія автобіографічна, стає ще моторошніше, бо можна почитати, як власне склалася доля поетеси й письменниці.

«Під скляним ковпаком» Сильвії Плат переносить у Америку 50-х, де від жінки очікують не більше, ніж від ляльки: посміхайся і всім подобайся, готуй вечерю, фарбуй губи, не говори зайвого, не працюй, тримай себе у формі, не заперечуй чоловікам, змирись і терпи. Якщо не виходить — ось тобі електричний розряд. Вже краще? Ну, от.

Мене шокували тодішні методи лікування психіатричних хвороб. Не те щоб я про них раніше не чула, але читати це в, умовно, щоденнику реальної жінки було дуже страшно.

Після прочитання «Під скляним ковпаком» знайомитися з поезією авторки боляче й журливо:
«Існує на світі біла стіна, над якою небо стає
Нескінченним, зеленим і вкрай недосяжним.
Ангели плавають у ньому, у зірках і у байдужості також.
Я серед них.
Сонце розчиняється в стіні, стікає променями»

Якщо чесно, то я думала, що книга описує давніші часи ніж 1963 рік. Чомусь мені здавалося, що це класика, але це відносно новий роман, який досить актуальний і для нашої сучасності.

Досить така тяжка книга, адже ти постійно знаходишся в голові молодої жінки, у якої депресія.
Спочатку читач зустрічає головну героїню, коли вона начеб-то успішно працює в модному журналі, відвідує вечірки. Але досить швидко дівчина скочується з "усе добре" до "усе дуже погано", і так вона потрапляє в місце, де їй мали б допомогти.
Але як допомогти людині, яка сама не знає що для цього потрібно. Як допомогти людині, для якої кожен день це психологічні страждання.
Депресія страшна хвороба, до якої неможливо підготуватися. А дивитися, як згорає молода, фізично здорова людина, якій би тільки жити та насолоджуватися усіма дарами, які може принести життя - це досить страшно.

Книга дуже давить, навіює нехороші думки та постійну тривожність.
Не можу сказати, що я насолодилася читанням, але такі книги потрібно читати, щоб знати, що ось таке існує. І воно ближче, ніж нам здавалося. 

Але книжка дуже швидко забувається. Ось пройшов тиждень, і я уже майже нічого з неї не пам‘ятаю.

Сумний і болючий текст, як і історія його написання. Це єдиний роман американської поетеси, феміністки Сильвії Плат, яка страждала на депресію та вчинила самогубство через місяць після його першої публікації у 1963 році.

Естер - дев’ятнадцятирічна дівчина, виняткова відмінниця, стипендіатка, що отримала рідкісний шанс місяць стажуватись в редакції журналу у Нью-Йорку. Вечірки, звані обіди, ділові зустрічі, фотосесії, подарунки. Естер веселиться, дружить, ходить на побачення, пробує планувати життя. Про все це саме вона розповідає читачеві. Проте ця розповідь просякнута тугою.

Немає події, яка би дала видимий поштовх для її психічного стану. Героїня сприймає життя з сумом. Вона прагне залишатись собою, хоча до кінця не знає якою є, не мріє про одруження, адже вважає шлюб актом поклоніння чоловікові, але й не бореться за рівність, не доводить своє, не прагне будувати кар’єру. Почуваєть як під скляним ковпаком, де «поволі мориться у скислому, нею ж надиханому повітрі».

Естер веде болючим шляхом чи то депресії чи то невстановленого психічного розладу. У книзі немає карколомного сюжету, побувати у голові головної героїні не просте завдання - авторка до кінця тримає у напрузі, викликаній сумом співпереживання.

Після прочитання книжка вже не буде просто красивою, з чудовими ілюстраціями та філігранним перекладом. Тут зміст перекрикує форму і для мене вона залишиться сумною болючою історією з життя.