Відгуки і рецензії читачів
27.11.2024
Ґай Ґебрієл Кей
Плавання до Сарантію
Не очікувала, що книжка аж так мені сподобається. Псевдоісторичне фентезі про подорож провінційного мозаїста Гая Криспа із Варени, сина каменяра, у столицю на вимогу імператора. Що тут може піти не так і як з цього зробити цікавезний сюжет). Кею вдалося: дрібка смертельних язичницьких вірувань, що відбулася у Старлісі, і які досі не викоренені в імперії, де офіційно поклоняються Джаду, відважному колісничному, трохи магії із душами, спасіння діви у біді, поштова служба, що невчасно доставила повідомлення від імператора до провінційного міста, старий майстер, що вже не має сил для довгої дороги, молодий майстер, що не бачить сенсу жити після великої особистої трагедії, кохання та зради, заговори в столиці та в провінціях, бунти, перегони колісниць, та їх значення для стабільності імперії, імператори, що хочуть увіковічнити себе та свою імперію у віках, імператриці і цариці, що мають свої секрети та прагнуть вижити у світі інтриг придворних, вельможі та їх заговори, роздуми про мистецтво та творчість, багато побуту та історії, географії, неймовірних витворів мистецтва та архітектури.
На моє щастя «Плавання до Сарантію» - це перша частина циклу, тож із задоволенням продовжую знайомство зі світом та героями у другій частині завдяки перекладачці Олександрі Літвіняк.
Спостережливий читач майже відразу впізнає у фантазійному світі Ромейську (Східну Римську) імперію (Візантію) за часів Юстиніана І, коли імперія досягла найбільших територіальних розмірів, подорож героя по балканському півострові і будівництво храму Святої Софії в Стамбулі.
Щоб насолодитися книжкою, читачеві прийдеться витерпіти пролог, де розповідається, як імператор Валерій ІІ наблизився до того, щоб стати імператором, а потім ще сторінок 40 першої частини нудьгувати, поки не зрозумієте хто є хто у майбутній книжці. А далі ви забудете про час, бо світ Сарантію затягне вас у свої сіті, настільки динамічною, цікавою виявиться книжка. Для мене особисто вона увійшла в топ п’яти кращих, прочитаних мною цього року.
«Казали, що в Сарантію можна було знайти будь-що у світі – від смерті до найпотаємнішого бажання»
«Люди народжувалися й помирали, хотіли, щоб щось якось жило після них… Шановане ім’я, поставлені в пам'ять про них свічки, діти, які ці свічки запалюватимуть. Могутні шукали слави. Майстер міг мріяти створити роботу, яка довго житиме і буде відома під його іменем.»
«Він у плаванні до Сарантію», - казали, коли чоловік наражав себе на очевидну й велику небезпеку, ризикував усім, змінював усе, наче відчайдушний гравець у кості, що йде ва-банк.»
«Життя – це засідка, де на тебе чатують рани.»
«Століттями в щоденниках і листах досвідчених мандрівників чітко зазначалось, що найкращий спосіб уперше побачити Сарантій – з палуби корабля на заході сонця.
Плисти на схід, щоб боже сонце за спиною освітлювало куполи й вежі, виблискувало на звернених до моря стінах і скалах, що оточували сумнозвісний канал – Зміїний Зуб – до славетного порту; всі мандрівники одноголосно твердили, що неможливо не замилуватися дивовижним і величним Сарантієм. Око світу, прикраса Джада… О Місто, Місто, мої очі завжди зволожуються, коли згадую тебе. Моє серце як птах, що летить додому.»
Плавання до Сарантію
Не очікувала, що книжка аж так мені сподобається. Псевдоісторичне фентезі про подорож провінційного мозаїста Гая Криспа із Варени, сина каменяра, у столицю на вимогу імператора. Що тут може піти не так і як з цього зробити цікавезний сюжет). Кею вдалося: дрібка смертельних язичницьких вірувань, що відбулася у Старлісі, і які досі не викоренені в імперії, де офіційно поклоняються Джаду, відважному колісничному, трохи магії із душами, спасіння діви у біді, поштова служба, що невчасно доставила повідомлення від імператора до провінційного міста, старий майстер, що вже не має сил для довгої дороги, молодий майстер, що не бачить сенсу жити після великої особистої трагедії, кохання та зради, заговори в столиці та в провінціях, бунти, перегони колісниць, та їх значення для стабільності імперії, імператори, що хочуть увіковічнити себе та свою імперію у віках, імператриці і цариці, що мають свої секрети та прагнуть вижити у світі інтриг придворних, вельможі та їх заговори, роздуми про мистецтво та творчість, багато побуту та історії, географії, неймовірних витворів мистецтва та архітектури.
На моє щастя «Плавання до Сарантію» - це перша частина циклу, тож із задоволенням продовжую знайомство зі світом та героями у другій частині завдяки перекладачці Олександрі Літвіняк.
Спостережливий читач майже відразу впізнає у фантазійному світі Ромейську (Східну Римську) імперію (Візантію) за часів Юстиніана І, коли імперія досягла найбільших територіальних розмірів, подорож героя по балканському півострові і будівництво храму Святої Софії в Стамбулі.
Щоб насолодитися книжкою, читачеві прийдеться витерпіти пролог, де розповідається, як імператор Валерій ІІ наблизився до того, щоб стати імператором, а потім ще сторінок 40 першої частини нудьгувати, поки не зрозумієте хто є хто у майбутній книжці. А далі ви забудете про час, бо світ Сарантію затягне вас у свої сіті, настільки динамічною, цікавою виявиться книжка. Для мене особисто вона увійшла в топ п’яти кращих, прочитаних мною цього року.
«Казали, що в Сарантію можна було знайти будь-що у світі – від смерті до найпотаємнішого бажання»
«Люди народжувалися й помирали, хотіли, щоб щось якось жило після них… Шановане ім’я, поставлені в пам'ять про них свічки, діти, які ці свічки запалюватимуть. Могутні шукали слави. Майстер міг мріяти створити роботу, яка довго житиме і буде відома під його іменем.»
«Він у плаванні до Сарантію», - казали, коли чоловік наражав себе на очевидну й велику небезпеку, ризикував усім, змінював усе, наче відчайдушний гравець у кості, що йде ва-банк.»
«Життя – це засідка, де на тебе чатують рани.»
«Століттями в щоденниках і листах досвідчених мандрівників чітко зазначалось, що найкращий спосіб уперше побачити Сарантій – з палуби корабля на заході сонця.
Плисти на схід, щоб боже сонце за спиною освітлювало куполи й вежі, виблискувало на звернених до моря стінах і скалах, що оточували сумнозвісний канал – Зміїний Зуб – до славетного порту; всі мандрівники одноголосно твердили, що неможливо не замилуватися дивовижним і величним Сарантієм. Око світу, прикраса Джада… О Місто, Місто, мої очі завжди зволожуються, коли згадую тебе. Моє серце як птах, що летить додому.»