Роман побудований як низка подорожей, пригод і зустрічей, об’єднаних фігурою містера Семюела Піквіка — наївного, доброзичливого й морально стійкого героя. Його погляд на світ позбавлений цинізму, але не позбавлений спостережливості. Саме через цю простодушність Дікенс створює тонку соціальну сатиру, не зводя її до злоби чи викриття.
Окремої уваги заслуговує галерея персонажів: від невтомного й дотепного Сема Веллера до численних епізодичних героїв, кожен з яких має власний голос і характер. Дікенс із легкістю поєднує фарс, комедію положень і м’яку критику англійських інституцій — судів, бюрократії, провінційних звичаїв. При цьому роман ніколи не втрачає теплоти й людяності.
Стиль «Піквікського клубу» менш зосереджений і композиційно вільніший, ніж у пізніших творах автора, але саме ця розкутість додає тексту чарівності. Книга читається як серія добрих анекдотів, у яких сміх не принижує, а зближує.
«Посмертні записки Піквікського клубу» — це роман про дружбу, допитливість і здатність дивуватися світові. Він не прагне глибокого психологізму, але пропонує щось не менш цінне — відчуття радості від самого життя і від літератури як простору свободи й гумору.
Не маючи власної родини, він згуртовує навколо себе молодих людей допитливої натури, разом з якими подорожує містечками Англії й записує правдиві та не дуже життєві історії.
Усі разом і кожен окремо, вони потрапляють в кумедні, романтичні, місцями драматичні пригоди: герої стають дуелянтами, крадуть собі наречених, потрапляють до боргової вʼязниці, стають мішенями шахраїв і ошуканців, але з кожної ситуації виходять з гумором і почуттям власної гідності.
Одним словом - це зразок славетного англійського гумору в усій красі.
Ця книга зовсім не схожа на подальший доробок Діккенса, з його фірмовим поєднанням готики й сатири. Поневіряння й злидні, улюблені теми автора, - це точно не про «Посмертні записки…»
За структурою - це збірка оповідок, тісно повʼязаних між собою сюжетно. Що задумувалось як низка гуморесок для журналу, переросло у класику світової літератури.