Позивний для Йова. Хроніки вторгнення

«Українська історія - це історія постійного знесення налаштувань.
Ми рідко щось отримуємо в спадщину.
Рідко коли підтримується звʼязок між поколіннями, поколіннями митців. Митців страчених, розстріляних, репресованих.
Щоразу ми все починаємо спочатку.»

Це одна з тих книжок про війну, яку потрібно мати і читати. Книжка-щоденник, сповідь, спогад, книжка-натхнення на боротьбу до перемоги. Олександр Михед - письменник, культуролог, який щиро ділиться своїм досвідом переживання російсько-української війни.

Спогади Олександра сягають періоду і до 24 лютого. Він майстерно змальовує власний райський куточок у Гостомелі, люблячу дружину з собакою, а ще омріяний батьківський дім, де ті планували заслужено насолоджуватись кожною миттю разом, нарешті віднайшовши час на себе. Але в один відомий день усе не просто змінилось, а розлетілось. Снарядами, сльозами, болем, страхом, невідомістю.

Може здатись, що це чергова книжка на болючу тему. Та для мене вона виявилась стержнем, до якого треба повернутись, якщо раптом призвичаїшся, стихнеш, зітруться деталі. Це як нагадування, натхнення піднятись і йти робити свою справу задля перемоги добра.

Поміж особистих спогадів про порятунок, неможливість вивезти батьків, службу в ЗСУ, біль втрат, Олександр вміщує розділи з короткою хронікою найзнаковіших подій і найсерйозніших міжнародних злочинів проти Українського народу. Також тут і ряд інтервʼю з важливими для автора людьми.

Книжка написана майстерно, щиро, доступно. Влучною є згадка про біблійну історію Йова, який втратив усе, але не втратив віру. Так і люди, які постали у цій книзі, - попри все йдуть вперед, заново відкривши у собі віру в найсміливішу в світі Незалежну Державу.

Знаю, що багато кому важко читати книги про війну, але навіть попри біль і смуток ми зобов'язані зберегти пам'ять про ці події. Якщо не маєте сил зараз читати цю книгу, то все одно купіть на потім, чи передати нащадкам. Щоб ніхто ніколи не забув. Щоб ніхто ніколи не пробачив.

Це дуже особиста історія. Впевнена, автор також часто думав, що комусь же гірше, але він відверто ділиться власними переживаннями і досвідом перших днів війни. Про розбомблений будинок у Гостомелі, пошкоджену бібліотеку. Про евакуацію і хвилювання за батьків, які лишались в окупації. Про друзів і знайомих. Це не гра в "хто пережив гірше", бо таким не міряються. І не хронометраж російського вторгнення. Це просто щира фіксація. І я розімую, що Михеду йдеться не просто про втрачені книжки, а про втрачене життя, втрачені цінності і віру в людей. Коли всі ідеї, в які ти щиро вірив, руйнуються і ти мусиш заново будувати себе.

Я очікувала, що мені буде дуже важко читати цю книжку. Важко, але вкрай важливо знати, що ти проживаєш це не сам. Наші досвіди різні, але ми всі живемо у війні. І зовсім несподівано я отримала в цій книзі ще й дуже багато любові. До втрачених друзів, до батьків, до знайомих, що прихистили і до чужих людей, які стали "своїми"

Позивний для Йова я прочитала незадовго до 2 річниці повномасштабного вторгнення. Таке враження, що і досі триває лютий, який ніяк не може закінчитись.

Як же дивно пам'ять маскує все те зло, яке пережила країна у 2022 році. Найстрашнішим для мене був перший день вторгнення, коли ніхто не знав і не розумів, як поведе себе ворог.
Автор розпочинає свою оповідь саме з першого дня повномасштабного вторгнення, часу, який змінив всю країну. Ми стали об'єднаним і єдиним цілим організмом. Хтось пішов у воєнкомат, хтось волонтерив, хтось виїздив і рятував найцінніше - дітей і батьків. Війна показала, хто ми є насправді, і як сильно ми прив'язані до своєї землі.

Під час читання, рефлексуєш і проживаєш знову досвід війни. Він уже не паралізує, як вперше, оскільки показник ненависті і нетерпимості до росіян зазнав свого піку. Так кажуть, проживається травма. Мозок всіма силами намагається замістити травмуючі новини і з часом ми багато чого забуваємо, адже можна зійти з розуму, тримаючи в собі весь біль.

Разом з тим Позивний для Йова - книга, яка сповнена віри в людей. Адже саме люди формують бульбашку навколо себе, таврують історію власною кров'ю.

Історії дитячих ігор у війну крають серце тисячами голок.

Книга сповнена документальних фактів російсько-української війни, які постібно закріпити у пам'яті і за жодним обставин не пробачити згодом, як це сталося після геноцидів, розкуркулення.
Країна-гній вбиває українців лише через те, що ми українці і не звикли кланятися поневолювачам. Ця війна надовго засяде в нашій підсвідомості. Ми вже ніколи не будемо попередніми.

Хай як би нам не було тяжко, нам ніколи не буде соромно. Адже ми можемо впливати на історію, а не бути "малєнькім чєловєком"

Я не знаю, коли закінчиться війна, скільки життів вона ще забире, єдине, в чому я можу бути впевнена - в наших ЗСУ та волонтерах.

Раджу прочитати цю книгу, щоб прорефлексувати і прожити той біль, яким важко ділитись, адже він часто розбиває нас зсередини.