Книжка змусила мене багато про що почати думати, наприклад:
- наскільки по-різному люди сприймають наближення смерті(і не важливо своєї чи чужої);
- треба швидше виконувати плани на майбутнє поки є час;
- піклування про рідних та перестати відкладати плани з ними на потім.
Сцени, які описувались були дуже кінематографічними. Образи швидко приходили в голову під час читання і змінювали один одного.
Для людини яка взагалі незнайома з біографією цієї родини читати було цікаво, але не до кінця зрозуміла посилання на деяких людей та події. І мені дуже не вистачало більше про матір родини. Бо вона для мене була найцікавішою, чесно кажучи, і про неї дуже мало написано. Розумію, що це книжка не про неї, але вона мене захопила.
Дизайн книжки - це окрема історія, бо він попав мені у саме серденько. Гарні кольори, чудовий формат, приємні на дотик сторінки й не менш важливе книга дужа приємно пахне.
З мінусів - це поклоніння руській літературі, як найвеличнішій. Це було зазначено коротко декілька разів і трохи зіпсувало мені задоволення від читання.
Для мене це 4/5.
«Помирає багато людей, які раніше не помирали». Жартівливий вислів Ґабріеля Ґарсія Маркеса, який зіткнувся зі смертю однолітків, вирішивши наприкінці життя написати мемуари. Загалом він багато роздумовував про смерть, про неминуче завершення чудової подорожі, сумував та згадував.
А ця книжка - міні-мемуари сина письменника про останні місяці життя Ґарсії Маркеса. Такі щемливі, болючі і ніжні спогади про батьків, роздуми про життя і його плинність. Письменник постає не як міфічна істота, невіддільна від творчості, а як смертна людина, яка задумується про кінець, втрачає пам’ять, не впізнає рідних. А ще це коротка розповідь про чудове багате на події життя, про єдність сім’ї, любов і визнання.
Геній батька безумовно тиснув на дітей, та кожен з них пішов своїм унікальних шляхом, не втрачаючи родинної прив’язаності. Надзвичайно цікаво читати про те як писав свої романи Ґабріель Ґарсія Маркес, в якій рутині проживав, про підтримку від дружини, яка цілковито віддалась йому, не розчиняючись та не втрачаючи своєї особистості.
У цій книжці немає ідеалів чи розсекречення таємниць. Вона про життя у всій красі, з його можливостями та перешкодами. Ревізія минулого та утвердження теперішнього.
Незважаючи на маленький розмір книги, це історія про справді великого письменника, яка повинна бути прочитаною. Моментами, я навіть не усвідомлювала, яким видатним був Ґабріель Ґарсія Маркес, але на сторінках цієї книги ми бачимо, скільки людей захотіли попрощатися з ним, а серед них були не лише прихильники творчості, але й президенти декількох країн.
Автор також показує нам, як його мати, Мерседес Барча, пережила смерть коханого чоловіка. Це та любов й союз, які протрималися до його останнього дня й тривали близько шістдесяти років.
У книзі дуже багато цікавих думок, але я вирішила виділити наступні:
• Коли батькові було вісімдесят, я спитав, що він відчував.
— З висоти вісімдесяти років справді відкривається дивовижний краєвид. І кінець уже близько.
— Тобі страшно?
— Мені безмежно сумно.
• Певно, ліпше стриматися і залишитися скромним. Як-не-як, скромність – мій улюблений різновид марноти.Все ж таки з писанням майже завжди так: тема сама тебе обирає, а опір може виявитися марним.
• Вартісні знання ми, хай там як, засвоюємо вдома.
• Мій батько скаржився: у смерті його найбільше дратувало те, що це єдина деталь його життя, про яку він не зможе написати. Усе, що він пережив, побачив і подумав, потрапило у його книжки в художньому або зашифрованому вигляді.
• Коли помирає другий з батьків, ти ніби дивишся в телескоп на нічне небо й більше не знаходиш планету, яка там була завжди. Вона зникла, а заразом і її релігія, звичаї, неповторні звички і ритуали, великі й малі. Залишається відлуння.
Ця книга про усе це. Про останній час Габріеля Гарсія Маркеса. Людини, яка любила жовті троянди, своє дитинство в Аракатаці, читати різноманітну літератури і писати магічну власну. Чоловіка, безмежно товариського, який знав кілька мов, мав друзів з усього світу і мав доступ до різних досвідів, але завжди вибирав писати про свою культуру, адже твердо вірив, «що найвіддаленіший і найубогіший куточок Латинської Америки чи Карибського регіону може стати потужною ілюстрацією людського життя.» Це історія про чоловіка, який живе у думках і пам‘яті багатьох. А тепер і в моїй теж.
Одразу попереджу, що після перегортання першої сторінки книги, ви станете частиною чужої родини. Вас просто візьмуть за руку і приведуть туди, наче ви Ребекка з своїм мішком кісток. Це справді ніби зайти у дім сім‘ї Буендіа у їхні найкращі роки, але у не найсвітліший час. Час, коли у будинку поселилася Смерть. Вона невидима, але її присутність відчутна. Вона збирає родину, навіює меланхолійні спогади про минуле разом і непевні думки про майбутнє окремо. Разом із сином письменника ви розумієте, що життя батька роду добігає кінця, що він більше ніколи не зайде до будинку і, згодом, усвідомлюєте що його фізичного втілення більше немає ніде.
Ви зіткнетися з життям у всій його природності. Ви сміятиметися від жартів дона Ґабрієля, які пробивалися крізь пелену деменції, та захоплюватиметися елегантністю у складності його дружини та музи Мерседес. Ви відчуєте магічний реалізм мурашками по шкірі, коли дізнаєтеся, що Ґабо помер у Страсний четвер, тоді ж, коли Урсула Іґуаран, і що обидві ці смерті засвідчили мертві птахи. Вас знесилюватиме очікування неминучого та шматуватимуть емоції від несподіваної втрати. Та не хвилюйтеся. Ви спостерігатимете це все зі своєю новою родиною, з якою розділите горе та радість,обговорите плітки, попрощаєтеся і … продовжите … жити … далі.
Ця книга була неймовірним досвідом. Одна з тих, які ненавмисно кидають тобою в очевидні речі, наче тим же птахом об скло, щоб засвідчити, яким же чудесним є чи може бути життя!
Дякую, Лабораторіє! Як завжди, в моє читацьке серденько!
В одному зі своїх романів Анні Ерно пише: «У пологах тіло жінки стає громадським місцем». Щось схоже відбувається з тілом людини у тяжкій хворобі. Воно більше (тимчасово чи остаточно) їй не належить. А коли ця людина знаменита, і поготів.
Це книжка про останні спалахи життя автора неповторних світів і Нобелівського лавреата Ґабріеля Ґарсії Маркеса. 32 невеличкі розділи, 5 частин, кожна, з яких починається цитатою з його твору, 9 чорно-білих фото з сімейного архіву. Головні теми (передусім хвороба близької людини і її смерть) радше позначені пунктирно, ніж розкриті. Додумувати їх далі чи лишити, як є — вибір читача.
Автор спогадів — Родріґо Ґарсія, старший син видатного письменника і кінорежисер, який зняв кілька блискучих картин, зокрема, «Таємничого Альберта Ноббса» з Ґленн Клоуз у головній ролі. За прикрим збігом обставин, Родріґо саме завершував роботу над фільмом, у якому помирає батько, коли стало очевидно, що його тато вгасає. «Таке у бога почуття гумору», — говорить собі він. Особливе почуття гумору — сімейна риса родини Ґарсія. За словами Родріґо, батькове, на щастя, пережило його деменцію.
Прагматичність життя невблаганна. Потрібно подбати про належний вигляд померлого та ухвалити ще мільйон рішень. Бо твоє життя триває. Родріґо пише, що після смерті батька вперше відчув смерть як присутність, а не відсутність, і що «цій події ніколи не стати банальною».
Родріґо згадує, яким був його батько до деменції та якою трагедією для нього стала втрата пам’яті («Пам’ять — моє знаряддя і сировина. Без неї я не можу працювати»); дивується, що його мама й тато колись не знали одне одного («Хіба можна таке уявити? Вони познайомилися коли йому було 14, а їй 10»); пробує поєднати образ живого і свого персонального тата з образом тата медійного, який належав усім («Я намагаюся вибудувати мости між своїм живим батьком, і мертвим батьком, і цим батьком, який лежить переді мною, але нічого не вдається. Тато з газет, тато мого дитинства»); шкодує, що не розпитував його про різні дрібниці життя, а надолужити це неможливо.
Думаю, книжка відгукнеться насамперед тим, хто пережив втрату, або тим, хто цікавиться творчістю та біографією Маркеса. У кінці подана хронологія життя знаменитого письменника.
І наостанок ще одна цитата з книжки: «Добра історія перевершує правду. Добра історія і є правдою».