Привиди Дому на пагорбі

«Привиди дому на пагорбі» став для мене другим романом Ширлі Джексон, і, як не дивно, після «Ми завжди жили в замку», який мені дуже сподобався, ця книжка теж потрапила просто в серденько. Це надзвичайно атмосферна, моторошна й психологічна історія, яка, як на мене, запам’ятовується не стільки своїми паранормальними елементами, скільки тим, що ховається за ними.

Я не сказала б, що це прям стандартний горор, від якого тобі страшно закривати книжку на ніч. Думаю, для багатьох читачів тут узагалі може не знайтися чогось по-справжньому жахливого. Але особисто для мене деякі моменти були надзвичайно напруженими й навіть тригерними, і причина цього — наша головна героїня Елінор.

Елінор — жінка, яка, здається, страшенно втомилася від життя, хоча повноцінно цього життя так і не побачила. Вона не знає, чого хоче, не має якихось власних цілей і практично не вміє існувати самостійно. Більшу частину свого життя вона присвятила догляду за матір’ю, перебуваючи в залежних стосунках, а після її смерті фактично опинилася в такій самій ситуації із сестрою. Навіть можливість скористатися спільною машиною стає для неї проблемою, адже вона настільки звикла підлаштовуватися під інших, що навіть не може просто взяти й розпоряджатися власним життям.

І ось на цьому тлі поїздка до загадкового будинку на пагорбі стає для Елінор чи не найважливішою подією за все її життя. Можливість опинитися десь далеко від звичного оточення, познайомитися з новими людьми, пережити щось незвичайне — усе це дає їй відчуття, що вона нарешті живе. Що її життя може бути чимось більшим, ніж нескінченне виконання чужих очікувань.

І, чесно кажучи, саме це виявилося для мене найстрашнішим у романі. Навіть не сам будинок із привидами, не дивні події, які там відбуваються, і не відчуття постійної загрози, а те, наскільки людина може загубити себе, якщо все життя залежить від когось іншого. Коли ти не знаєш, чого хочеш, не вмієш приймати рішення самостійно й не маєш нічого, що належало б виключно тобі. Коли ти настільки звикаєш жити заради інших, що зрештою просто не розумієш, як жити заради себе.

Мабуть, саме тому я настільки сильно прониклася історією Елінор. У певному сенсі її переживання відгукнулися мені особисто, адже свого часу я теж стикалася з подібним досвідом. І, можливо, саме через це деякі моменти читалися для мене зовсім інакше, ніж якби я сприймала цю історію виключно як горор про будинок із привидами.

Окремо хочу поговорити про фінал, адже він, на мою думку, лише підкреслює всю трагічність історії Елінор. Його можна трактувати по-різному, і мені подобається, що роман не дає однозначної відповіді на всі запитання.

Можливо, Елінор зрештою усвідомила, що після цієї пригоди їй доведеться повернутися до свого колишнього життя. До тієї самої залежності, безцільного існування й відчуття, що вона нікому не належить, але водночас не належить і самій собі. І думка про те, що все це знову стане її реальністю, виявилася просто нестерпною.

А можливо, свою роль відіграли й сам будинок, його дивна атмосфера та ті потойбічні сили, які поступово впливали на Елінор. І мені здається, що її думка «Що я роблю?» наприкінці історії особливо добре підкреслює всю неоднозначність ситуації. У цьому моменті я побачила не лише жах того, що відбувається, а й відчай людини, яка, можливо, навіть не до кінця усвідомлює власні дії.

Для мене це дуже сильний фінал, тому що він залишає після себе не просто моторошне відчуття, а цілий клубок емоцій. І навіть після завершення книжки ти продовжуєш думати не стільки про сам будинок, скільки про Елінор і те, що привело її до такого кінця.

Загалом, я не здивована, що вдруге поспіль так добре спрацювала для мене проза Ширлі Джексон. У «Ми завжди жили в замку» я теж побачила цю особливу увагу до жіночих персонажок, які можуть здаватися дивними, неприємними, часом навіть відштовхувальними, але водночас залишаються надзвичайно живими. Ти можеш розуміти їхні вчинки, намагатися розібратися в їхній психології, співчувати їм, але це зовсім не означає, що вони тобі симпатичні.

І саме за це я люблю такі історії. Мені подобається, коли авторка не намагається зробити своїх героїнь зручними для читача, не пояснює кожен їхній вчинок і не змушує нас неодмінно їх любити. Вони можуть викликати дискомфорт, роздратування й суперечливі емоції, але від цього не стають менш цікавими.

Тому я цілком спокійно зарахувала б «Привиди дому на пагорбі» до свого улюбленого weird girl fiction. Так, формально це горор, але для мене його сила зовсім не в тому, щоб налякати читача примарами. Найстрашніше тут — людська самотність, залежність від інших і відчуття безвиході, коли ти раптом усвідомлюєш, що за межами свого звичного існування не маєш нічого.

І, мабуть, саме тому ця історія так міцно закарбувалася в моїй пам’яті. Це той випадок, коли книжка лякає не стільки тим, що відбувається на сторінках, скільки тим, що ти можеш побачити в ній щось дуже особисте.

Однозначно 9/10.

«Привиди Дому на пагорбі» Ширлі Джексон
Видавництво Жорж

Класичний готичний горор від культової американської письменниці, що у свій час відродила жанр та збагатила його психологічною глибиною своїх творів. Маючи власні ментальні проблеми та травми дитинства жінка не раз підкреслювала що головний жах живе не ззовні, а ховається у закапелках людської свідомості.
Якщо ви шанувальник готичної прози, що поєднує у собі жахастик, містику, трилер й має химерну та дуже тривожну атмосферу - то цей роман необхідно прочитати, як мінімум для того аби порівняти із відомими екранізаціями.

Доктор Монтеґю мріє наживо дослідити надприродні явища, тому орендує на літо маєток Гілл-Гаус, який має моторошну репутацію серед місцевих жителів, що оминають його десятою дорогою. Чоловік запрошує кількох гостей, які за свідченнями мали досвід з паранормальним.
Так до ізольованого будинку на пагорбах приїздять герої історії -Елінор Венс (психічно нестабільна, самотня жінка що наче б то пережила полтергейст у дитинстві), Теодора(ексцентрична дівчина з екстрасенсорними здібностями) та Люк Сандерсон (молодик який стане наступним спадкоємцем маєтку).
Група має документувати усі враження та події що відбуваються з ними. Будинок ж не лише нагнітає й без того тривожну атмосферу а й маніпулює страхами гостей - дивне планування-лабиринт, двері що самі зачиняються, стукіт та лячні звуки уночі а ще трагічні історії попередніх власників Гілл-Гаус. З кожним днем градус емоцій зростає а межа до загальної істерії стає все ближчою. Чи справді у будинку живуть привиди чи це психоз людей які застрягли у замкненому просторі?…

Це багатошаровий твір що досліджує природу людської свідомості. Авторка висвітлює такі теми як психічна нестабільність, самотність, ізоляція та відчуття пастки, пошуки власної ідентичності та прагнення свободи. У які ігри може грати наш мозок і до яких наслідків це може призвести?
Однозначно рекомендую!

Моя оцінка 9/10