Відгуки і рецензії читачів
05.10.2024
«Господи, яке ж воно бридке, це життя»
-думає Віола, сидячи біля смертного ложа власного батька.
Кейт Аткінсон сама сформулювала думку, яка крутилася в моїй голові, поки я читала "Руїни Бога".
Роман продовжує тему родини Тодд ("Життя за життям"), але з перспективи життя Тедді - загального улюбленця й мазунчика.
Та ми бачимо лиш незадоволеного життям і завжди нещасного Тедді (до війни), або зраненого й апатичного Тедді (після війни).
Я знаю, чим нещасніший персонаж, тим більший резонанс має книга (цю думку Аткінсон теж озвучила, між іншим).
Що мене дійсно розчарувало, так це нескінченні теревені штибу "це ж Гітлер у всьому винен, а не бідолашні німці" або "як же так вийшло з країною Бетховена й Баха?" (якщо змінити імена, підійде й під новітню історію).
Гірше того: єдина дочка колишнього офіцера Королівських військово-повітряних сил, ветерана війни, в очі називає його "вбивцею тисяч людей" (тих же нещасних німців) і зневажає його (проповідувати толерантність і терпимість модно і, навіть, потрібно, та не в такій формі)
Уже традиційно, конфлікт батьки-діти тут посідає чільне місце. І, знов-таки, традиційно - родинні стосунки героїв не варто брати за взірець.
Та й у подружньому житті, складається думка, нема нічого хорошого.
Дуже майстерно написані розділи про війну. Очевидно, що авторка добре попрацювала з джерелами: від технічних моментів до історичних фактів - усе описано максимально реалістично (як зазначила сама Аткінсон, ключові моменти засновані на реальних подіях).
Мені до вподоби стиль письменниці і її манера письма, але в "Руїнах Бога" вона трохи перестаралась.
-думає Віола, сидячи біля смертного ложа власного батька.
Кейт Аткінсон сама сформулювала думку, яка крутилася в моїй голові, поки я читала "Руїни Бога".
Роман продовжує тему родини Тодд ("Життя за життям"), але з перспективи життя Тедді - загального улюбленця й мазунчика.
Та ми бачимо лиш незадоволеного життям і завжди нещасного Тедді (до війни), або зраненого й апатичного Тедді (після війни).
Я знаю, чим нещасніший персонаж, тим більший резонанс має книга (цю думку Аткінсон теж озвучила, між іншим).
Що мене дійсно розчарувало, так це нескінченні теревені штибу "це ж Гітлер у всьому винен, а не бідолашні німці" або "як же так вийшло з країною Бетховена й Баха?" (якщо змінити імена, підійде й під новітню історію).
Гірше того: єдина дочка колишнього офіцера Королівських військово-повітряних сил, ветерана війни, в очі називає його "вбивцею тисяч людей" (тих же нещасних німців) і зневажає його (проповідувати толерантність і терпимість модно і, навіть, потрібно, та не в такій формі)
Уже традиційно, конфлікт батьки-діти тут посідає чільне місце. І, знов-таки, традиційно - родинні стосунки героїв не варто брати за взірець.
Та й у подружньому житті, складається думка, нема нічого хорошого.
Дуже майстерно написані розділи про війну. Очевидно, що авторка добре попрацювала з джерелами: від технічних моментів до історичних фактів - усе описано максимально реалістично (як зазначила сама Аткінсон, ключові моменти засновані на реальних подіях).
Мені до вподоби стиль письменниці і її манера письма, але в "Руїнах Бога" вона трохи перестаралась.