Ну що ж, друга книга з цього фантастичного циклу мене щось не вразила.
Пригоди Вбивцебота продовжуються. Він хакнув свою систему, і зробив так щоб його вважали списаним (бо це у нас робот-андроїд, тому людством сприймається трішки важливішим за тостера), і тепер відправився в те місце, де колись його системи вийшли з-під контролю і він наробив багато лиха.
Він точно знає, що вчинив якусь масштабну різанину, в якій загинуло багато людей, але памʼять йому про це було стерто, і немає ніде про цю подію ніякої інформації.
Але він готовий на все, щоб докопатися до правди.
У цьому циклі багато невеликих книг, і по двом з них можу сказати, що більшість часу нічого не відбувається.
Чому не обʼєднати всі ці книги в одну, викинути купу води і зробити повноцінну історію, яка б тримала увагу від першої до останньої сторінки?
Бо мене ось ця незрозуміла кількість книжечок з малим обʼємом і, ще меншою кількістю інформації, тільки злить.
Напевно це не моя авторка, і не мій цикл.
На даному моменті я точно ставлю крапку на цій історії (а в майбутньому буде видно).
Що ж, після пригод та порятунку людських життів, Роботу-охоронцю видається просто чудовою ідеєю подорож в 21 цикл на самоті (знову ж таки 100% розуміння) від однієї космічної станції до іншої. Але випадок приводить його на корабель з бот-пілотом, рівень розвитку якого перевищує інтелект багатьох створінь. Мені сподобалась взаємодія між цими двома, бо в кожного прокидаються якісь частинки характеру, щось що можна описати душею. Також мені імпонує, що Вбивцеботу не подобається виглядати як людина, від абсолютно цього не прагне, але за порадою ДАТ все таки змінює конфігурацію свого тіла.
Незважаючи на те, що головний герой всього лише використовує як прикриття роботу з людьми, на яку він підписується, але він щиро дбає про них. Вони для нього як надокучливі діти, але він все одно намагається їх зрозуміти в якійсь своїй власній манері.
Мені сподобалось як автор розповіла про те, що ж сталося на станції, в які трагічні події минулого був втягнутий Вбивцебот. Тема самопожертви була піднята дуже неочікувано, але як на мене, то доречно. Друга частина закінчилась цікаво та залишила поле для розвитку наступних подій.
Вбивцебот, НЕКЕРОВАНИЙ
Місія: дізнатися правду про власне минуле
Напарник: ДАТ (аналітичний транспорт)
Захоплення: серіали.
Після подій першої частини Вбивцебот офіційно на свободі. Але що робити зі нею після життя під тотальним контролем корпорації? Правильно — розкопувати найтемніші сторінки минулого, де, можливо, власноруч убив більш як півсотні людей.
На шляху він знайомиться з ДАТом — надрозумним транспортом, що теж, виявляється, небайдужий до другосортних серіалів і має саркастичне почуття гумору, гідне самого Вбивцебота. Так виникає дивний, але напрочуд ефективний дует, який я розраховую побачити в наступних частинах циклу.
Місія зі збору інформації швидко перетворюється на рятувальну операцію: колонія виявляється полем для нової змови. І, звісно, Вбивцебот знову робить те, що найменше планував, — рятує людей, хоча кожного разу клянеться більше цього не робити.
І поки Вбивцебот розкриває таємниці свого минулого, світ для читача поступово розширюється: ми бачимо інших ботів і штучні інтелекти, у яких — хай як це дивно звучить — теж є щось людське. А десь із тіні починає проступати змова, що тягнеться значно далі, ніж здавалося спочатку.
Марта Веллс вкотре робить диво — змушує мене, людину, для якої космос геть не близька тема, із захопленням ковтати книжку за книжкою. Вона майстерно поєднує пригоди, філософію й гумор у тексті, де головний герой — машина. Чи ні?