У центрі — мама і донька, Морган і Клара. Морган народила Клару у 17 років, і здається, з того моменту вона просто намагалася «все зробити правильно». Клара — бунтівна, емоційна, трохи егоїстична, як і годиться підлітку. Вони живуть поруч, але насправді далеко одна від одної. І тільки трагедія змушує їх зупинитися.
Цей сюжет чіпляє саме тому, що багато хто з нас проживав щось подібне — коли ти не чуєш близьку людину, навіть якщо щиро її любиш.
Це про те, що не сказане болить довше за слова. Про накопичені образи, про мовчазні жертви, про те, як ми втомлюємося бути сильними — і не говоримо про це. І про вибачення, якого, можливо, вже ніхто не почує. Але найбільше — про надію: що зблизитися можна навіть тоді, коли здається, що все втрачено.
Не все тут бездоганне: сюжет передбачуваний, діалоги часом штучні, а вчинки — суперечливі. Але це все відходить на другий план, коли книга потрапляє просто в твоє серце. Вона залишає по собі біль — тихий, тягучий, справжній. І водночас — бажання простягнути руку першою.
Ця книга це сімейна драма, майже двох родин.
Оповідь ведеться від двох головних героїнь.
Морган і Клари.
Мати і донька.
Все в цій родині на перший погляд класно, але.....одного дня стається лихо. В автомобільній аварії розбивається чоловік Морган Кріс, і її сестра Дженні.
Жінці тяжко пережити втрату двох таких рідних людей. Але іще тяжче дізнатися, те що ці двоє приховували.
І так, що не день, на Морган виливаються все нові і нові приголомшливі новини.
Жінка просто не витримує.
Стосунки з донькою псуються остаточно. Клара стає не керованою.
Старі, нові стосунки геть заплутують.
Книга мені сподобалася.
Вміє авторка писати так, що від її книг дуже тяжко відірватися.
А ще мені подобається як авторка прописує головних героїв. Що читаєш ти уявляєш ту головну героїню, співпереживаєш їй, або ж ненавидиш, або вона тебе бісить.
От у мене на початку було таке, що мене головна героїня бісила страшне. Я не могла зрозуміти, чого та Морган така прискіплива.
Але у висновку, стає зрозуміла її така поведінка.
Читаєш книгу і ти нутром чуєш ту не досказаність. І просиш, "Ну скажи вже їй правду, ну що чекаєш. Не тупи".
Ця книга реально виводить на ємоції. Ти співпереживаєш, ти нервуєшся, ти дратуєшся з ними разом.
Як вказано в анотації, загалом, це книга про непрості стосунки матері і доньки - такі собі «Дівчатка Гілмор», але якби вони взагалі не розуміли одна одну.
Але історія набагато ширша та життєвіша, ніж здається.
Морґан завагітніла в підлітковому віці, ще не ставши усвідомленою особистістю. А вже - мама, дружина, домогосподарка.
Клара звісно любить свою маму, але не розуміє, як можна бути такою передбачуваною, нецікавою.
Вона мріє стати акторкою, побачити світ, а не як мама - закритися в своїй мушлі.
Клара думає, що живе в стандартній, стабільній, нудній родині.
Але стається подія, яка руйнує життя як Клари, так і Морґан.
Їм доводиться жити в новій, викривленій реальності. Пристосовуватися до нових умов.
Але сімейні таємниці руйнують будь-які можливості порозуміння між мамою і донькою.
І кожна знаходить розраду по своєму.
Клара у хлопці, який рухає межі міста і ненавидить помаранчевий колір.
А Морґан знову зближується з другом дитинства, з яким у неї були складні відносини.
Я з цією історією пережила весь спектр емоцій: я і плакала, і сміялася, і дуже злилася, і переживала наймиліші моменти, і хотіла викинути книгу з вікна, бо вже сил моїх не було.
Я не знаю, як Коллін Гувер це робить, але кожна її книга (окей, майже кожна), потрапляє мені в саме серденько.
Це авторка, яка пише для мене.