Книга, яка мене дуже здивувала. Я люблю книги в стилі «Дня бабака», але ця історія має ще й іншу особливість. Мало того, що тут закільцьований день, який закінчується вбивством Евелін Гардкасл, і це вбивство має розслідувати головний герой. Так читач і не розуміє, хто цей головний герой.
Адже він кожного дня, в один і той самий час, коли коло починається знову, прокидається в іншому місці, іншому тілі. І саме так проживає цей день.
Весь сюжет крутиться навколо вечірки, яка була влаштована в честь дня народження тієї самої Евелін Гардкасл. І от в тілах всіх можливих діючих осіб і побуває головний герой.
Саме так у нього буде можливість зібрати всі можливі зачіпки і розгадати це загадкове вбивство. Він буде пам’ятати всі прожиті дні, усі прожиті ролі, усі знайдені зачіпки. Єдине, чого він не пам’ятає, це хто він такий, своє попереднє життя та як він тут опинився.
І саме це і для головного героя, і для читача являється основною загадкою.
Я не можу сказати, що фінальна сцена мені сподобалася. Вона мене навіть розчарувала.
Я не знала чого я очікувала від фіналу, але точно не такого.
Але десь після третього тіла (чи то вже четвертого?) я почала сумніватися, чи автор сам знає, куди це все веде. Знаєте, коли ви заблукали в супермаркеті між полицями з макаронами і томатним соусом і не впевнені, де вихід? Отак я себе почувала в середині книги.
З одного боку, ідея класна — уявіть собі, "День бабака" зустрічає "Агату Крісті". Але з іншого, іноді здається, що автор так захопився власними твістами, що забув про нас, бідних читачів, які намагаються не загубитися серед усіх цих персонажів і перероджень. Головний герой змінює тіла, а я не встигала запам'ятати, хто він зараз і що взагалі відбувається.
І, чесно кажучи, персонажі теж трохи плутали мене. Хоча я розумію задум — нові тіла, нові характери, нові перспективи — та іноді мені здавалося, що всі ці "я" головного героя стають менш яскравими від постійних метаморфоз. У якийсь момент я просто чекала, коли це все закінчиться, щоб нарешті дізнатися, хто ж убивця, а не щоб насолоджуватись самими персонажами.
Окремо треба згадати про так звану головну героїню — Евелін. Вона ж бо і мертва, і жива водночас. Як персонаж, вона здалась мені трохи безликою, хоча навколо неї крутиться весь цей карнавал перероджень і загадок. Вона — мов привид, який ніби є, але його справжній характер лишається десь поза досяжністю.
Проте, не можна не віддати належне автору за майстерність у побудові атмосфери — відчуття, що ось-ось станеться щось грандіозне, не покидало мене майже до кінця. Це як дивитись фільм із заплющеними очима, де звук і підказки вказують на катастрофу, але ти все одно пропустив момент кульмінації.
Але що мені тут дійсно запам’яталось, так це атмосфера. Той випадок, коли весь холод і смуток занедбаного маєтку огортає тебе й викликає відчуття задухи, запліснявілості й замкнутого кола безнадійності. Обдерті шпалери, розітлілі штори, тьмяне світло, потьмянілі дзеркала, озеро, вкрите туманом – образи були дійсно ефектними й додавали зловісної готичності цій історії.
І якщо книга не виправдала мої очікування як детектив, то її психологічний післясмак триматиметься ще довго.
«Сім смертей Евелін Гардкасл» нагадала іншу книгу - «Дружина мандрівника у часі». Там теж треба було уважно слідкувати за всіма перепитіями сюжету, тримати в пам’яті безліч деталей і зв’язків, які, однак, не гарантують того, що ви відгадаєте розв’язку самостійно.
Книгу можу радити любителям детективів лише як історію з хорошою задумкою, але дещо ускладненим сюжетом.
Коло підозрюваних обмежене, тому книга схожа на детектив у закритій кімнаті, точніше в одному маєтку.
Сам сюжет протягом усього роману дуже заплутаний, героїв спочатку дуже багато, тож спочатку важко орієнтуватися і доводилося без кінця повертатися на початок книги до перерахування персонажів та їх характеристик. Книга здається головоломкою, яка з кожним розділом стає ще заплутанішою і іноді взагалі нічого не розумієш. Але потім, коли клубок поступово розплутується, стає ще цікавішим, що буде далі.
У романі використовується прийом із тимчасовою петлею. Щодня головний герой прокидається в тілі іншої людини і від його обличчя веде своє розслідування, намагаючись зрозуміти, що відбувається і як йому звідси вибратися. Це дуже цікаво, оскільки ми бачимо те, що відбувається з боку різних персонажів, бачимо те, що відбувається з кожним в той самий момент часу.
І незважаючи на те, що розв'язка мене трохи розчарувала, було дуже цікаво її читати і поступово розгадувати таємницю з головним героєм.
Через 19 років після жорстокого вбивства молодшого сина сім'ї Гардкаслів під дахом Блекгіт-холу знову збираються всі, хто був там на момент злочину. Усі персонажі "замкнені" в конкретній даті. Їх завдання - розкрити вбивство Евелін Гардкасол, яке, однак, ще не скоєно. Доки цього не станеться, усі події повторюватимуться знову й знову.Цей прийом зовсім не новий, подібні сюжети час від часу вискакують то в кіно, то в літературі, та автор дуже майстерно зміг події одного-єдиного дня описати динамічно й цікаво (хоч у другій половині роману ці танці по колу вже починають трохи дратувати).
Але байка не без моралі - ближче до фіналу автор вирішив порушити тему каяття й спокути (головний герой прощає вбивцю власної сестри). Мовляв, будь-хто може змінится, нам слід навчитися прощати.
Цей наївний романтизм викликає в мене скажений спротив, бо покаяння - це благо для злочинця, а не для жертви. Чудова тема для роздумів в обгортці містичного детективного трилера