Починаючи читати цю історію, я насправді нічого не очікувала. Моє знайомство з авторкою відбулось через «Різдво з червоним кардиналом», яка мені те, щоб сподобалась (може я забагато очікувала). В мене часто ця історія з очікуваннями, тому завжди стараюсь їх собі занизити. Тут старатися не довелось, я вже була трохи упереджена, але звикла давати другий шанс авторам, тому й взялась за «Смажені зелені помідори…». А ще вона була в списку літніх книжок, а я люблю почитати щось «під сезон». Так от, мені сподобалось! Це не був «захват-захват», ця книжка не увійшла в топ року, але час я з нею провела дуже навіть приємно. Вона, як на мене, не така наївна й солодощава, як «Різдво…» (вибачте, фанати цієї книжки, якщо ви тут є, просто справді було не моє)
Тут також підіймаються важливі теми, яких я точно не сподівалась побачити в такій історії (ще й написаній у далекому 1987 році). Тут і про те, як воно – бути жінкою, і про сексуальність, і про расизм, і про фізичні травми/каліцтво. Особливо милими й душевними мені здалися стосунки Рут та Іджі. Та й в цілому, саме стосунки між персонажами створювали оцю особливу, домашню атмосферу, а описи містечка і славнозвісного кафе – допомагали зануритися в текст і проживати всі перипетії долі разом з героями та героїнями.
Дуже добра та приємна книжка, з якою відпочиваєш душею. Фільму ще не бачила, можливо дочекаюсь нового літа і зроблю це, щоб повернутись до історії ще разочок.