Відгуки і рецензії читачів
26.04.2026
«Війна - це не тільки смерть, це ще й життя, його тривання, рух уперед. Життя - це життя із втратою»
Це дуже відверта, сповнена болю книжка про втрати. Для мене читати про людей у війні, про щоденний вибір вставати зранку, коли розумієш, що вже не буде так, як раніше, - це спосіб сказати «дякую». Не забути, спробувати розділити біль. «Бо памʼятати - у багатьох випадках тепер це те саме, що бути».
Ця книжка - колекція репортажів, розмов із захисниками, мешканцями деокупованих територій, травмованими, тими, хто живе з втратою рідної людини, частин тіла, дому, міста. Писати списки втрат - завдання надважке. Тут також і есеї автора, де багато роздумів, рефлексій, особистого досвіду і спостережень.
Усяка визначна подія рано чи пізно увінчується книжкою. Що й казати про війну. А книжки про війну, що триває, - особливі. З часом ми неминуче переосмислюємо події, підлаштовуючи їх під відомий результат, і ризикуємо потрапити в пастку ретроспективного знання. Те, що не здавалося очевидним у моменті, згодом починає виглядати закономірним. Саме тому я ціную репортажну літературу: це спроба зафіксувати подію тут і зараз, ще до того, як пам’ять почне вибудовувати з неї завершену історію.
За «Списки» Мирослав Лаюк отримав премію «Книга року ВВС» у розділі «Есеїстика-2025». І це якраз той випадок, коли премія привертає увагу до книжки, яку абсолютно варто читати.
У ній заховано багато цінного. Це подорож від Харкова до затопленого Херсона, від лікарень до кафе, від стабілізаційних пунктів до картин Куїнжі. Серед фіксації напівзруйнованого життя у напівзруйнованих містах, є й поради про спілкування з ветеранами, про особливості переживання різного роду травм, про реабілітацію та прийняття нової норми.
А ще тут про Бахмут. Місто, яке було теж моїм протягом пʼяти років. Я памʼятаю його геть іншим, ніж той, що побачив Лаюк взимку 2022-2023. «Наразі втрачене місто Бахмут живе тепер у легендах, переказах, чутках». Живе воно і в моїх спогадах зразка 2019, - досі перед очима в усіх деталях затишне, повне зелені та квітів місто.
Це дуже відверта, сповнена болю книжка про втрати. Для мене читати про людей у війні, про щоденний вибір вставати зранку, коли розумієш, що вже не буде так, як раніше, - це спосіб сказати «дякую». Не забути, спробувати розділити біль. «Бо памʼятати - у багатьох випадках тепер це те саме, що бути».
Ця книжка - колекція репортажів, розмов із захисниками, мешканцями деокупованих територій, травмованими, тими, хто живе з втратою рідної людини, частин тіла, дому, міста. Писати списки втрат - завдання надважке. Тут також і есеї автора, де багато роздумів, рефлексій, особистого досвіду і спостережень.
Усяка визначна подія рано чи пізно увінчується книжкою. Що й казати про війну. А книжки про війну, що триває, - особливі. З часом ми неминуче переосмислюємо події, підлаштовуючи їх під відомий результат, і ризикуємо потрапити в пастку ретроспективного знання. Те, що не здавалося очевидним у моменті, згодом починає виглядати закономірним. Саме тому я ціную репортажну літературу: це спроба зафіксувати подію тут і зараз, ще до того, як пам’ять почне вибудовувати з неї завершену історію.
За «Списки» Мирослав Лаюк отримав премію «Книга року ВВС» у розділі «Есеїстика-2025». І це якраз той випадок, коли премія привертає увагу до книжки, яку абсолютно варто читати.
У ній заховано багато цінного. Це подорож від Харкова до затопленого Херсона, від лікарень до кафе, від стабілізаційних пунктів до картин Куїнжі. Серед фіксації напівзруйнованого життя у напівзруйнованих містах, є й поради про спілкування з ветеранами, про особливості переживання різного роду травм, про реабілітацію та прийняття нової норми.
А ще тут про Бахмут. Місто, яке було теж моїм протягом пʼяти років. Я памʼятаю його геть іншим, ніж той, що побачив Лаюк взимку 2022-2023. «Наразі втрачене місто Бахмут живе тепер у легендах, переказах, чутках». Живе воно і в моїх спогадах зразка 2019, - досі перед очима в усіх деталях затишне, повне зелені та квітів місто.