Євгенія Кузнєцова
Абсолютно нічого особливого не очікувала від цієї книжки, ще й імена Мієчка та Лілічка спочатку дратували своєю формою, бо про дорослих було б краще Мія та Ліля, а не оці от дитячі звертання.
Але досить швидко я втягнулася в сільський побут, такий мені знайомий з моїх дитячих спогадів, в емоційні переживання героїнь, тож імена стали здаватися цілком доречними в ключі характерів героїнь.
Жінки — бличнючки, але дуже різні за характерами і кожна має свою жіночу та людську долю. І хоча їм за сорок, трапилося так, що вони не знають, як то їм жити далі. Щоб знайти рівновагу та відповіді на свої життєві виклики, вони їдуть в село до бабусі, як робили це, коли були ще дітьми та підлітками. Але тут до всього додаються ще й дуже оригінальна бабуся Теодора, їх мама, дочка Теодори, а ще... індійська кузина. Тож літні канікули будуть веселими для всіх, а у старій хатинці завирують серіальні пристрасті.
Крім усього, як можна в такій історії забути про кота, тим більше, якщо він рудий.
Отож компанія збирається неоднорідна, в кожної героїні свої проблеми, свої погляди на життя, на способи, якими можна подолати труднощі. І все це в коловороті літніх городніх турбот, розмов щодня про все. А навколо буяє літо, природа, малина, трави, садок з яблунями, гарбузи на городі.
Це літня, ностальгічна та легка книжка, що допоможе відпочити після важкого стресового дня, в той же час можливо змусить замислитися про сім”ю, про любов, про стосунки між рідними, про доброту, про жінок та чоловіків, спогади про дитинство та юність.
Дуже атмосферна, комфортна, ідилічна, в чомусь наївна історія, трішки з добрим гумором, яка допоможе прожити ще один важкий день в нашому житті, можливо забути старі сімейні образи, знайти порозуміння зі своїми рідними.
Бабуся Теодора сама містянка але вийшла заміж за запеклого селянина, якби не часи совєтів, то був би він фермером. І все життя прожила в перманентному будівництві та боротьбі із зайвою рослинністтю. Тому доньці своїй бажала квартирного життя. В принципі донька була і не проти, а от онучок тягнуло до бурянів, курей і нічийних котів з невідомою силою. Це був їхній ретрит, шале та притулок в одному. От і зараз коли виникли питання які не взмозі розвязати вони повернулись в дім дитинства до майже столітньої бабусі, яка хоч і ненавиділа кущі але в квартирі вже жити не могла. Чим закінчиться такий спонтанний дівшник і чи вартує приймати рішення відразу, а чи після відпочинку краще думається?
Кожен з нас іноді стоїть на роздоріжжі, не знаючи, в якому напрямку йти чи яке рішення прийняти. Кожен іноді хоче втекти, сховатися в якомусь безпечному місці, залишивши свої проблеми.
Будинок майже столітньої бабусі Теодори — це схованка для жінок кількох поколінь, які зустрічаються тут, коли їх життя починає нагадувати занедбаний, безладний сад. Як той, що навколо старого будинку.
Кожен з них стоїть на порозі змін, яких боїться і не готовий зустріти. Дім – їхній притулок.
І не рішення своїх проблем вони шукають тут, а відчуття захищеності та безтурботності з дитинства, безумовного прийняття, любові та розуміння, які можуть дати лише родинні зв'язки.
Вони чудово розуміють, що все це їх чекає. Однак така мить перепочинку і відстороненості дає дистанцію, яка дозволяє поглянути на власне життя з іншого, правильного ракурсу.
У цій історії стільки тепла, надії та мудрості, що ми приймаємо навіть неминучість минулого, а звичайна, здавалося б, історія набуває магії, яку хочеться переживати знову і знову. Вона дарує стільки ж радості, скільки перші ознаки весни після довгої зими. Тож якщо хочеться хоч на мить зупинитись, відчути ідилічну атмосферу та безтурботне дитинство, зігрітися у променях близькості та безмежної любові, поринути у гущавину дикої малини разом із героїнями роману, то прочитайте цю книгу.
Кожна читачка (будемо чесними, читачок у «Спитайте Мієчку» таки більше, ніж читачів) точно зловить якийсь свій флешбек, пригадає щось зі свого дитинства у бабусі - і це зігріє серце (або тригерне, але не надто болісно).
Ще один дуже великий плюс цієї книжки – гумор. Він легкий, не сатирично-викривальний, не злий. Тому почуваєшся в цій книзі комфортно і захищено. Мені дуже сподобались майже анекдотичні ситуації ремонту даху і ще кілька кумедних епізодів, які прямо до сміху вголос.
Після прочитання «Спитайте Мієчку» починаєш ще більше цінувати підтримку рідних, тих, хто не буде засуджувати й критикувати, але дозволить бути поруч, дозволить узяти паузу і не вирішувати жодних проблем. Іноді це буває страшенно потрібно, щоб перезавантажитись і рухатись життям далі. Тоді й з’являються креативні ідеї, наприклад, вирощування екологічно чистих гарбузів.
Провести літо до бабусі приїздять дві внучки, потім ще одна, а потім ще мати перших двох, потім їм на голову падає маленька дівчинка.
Відбувається справжнє божевілля - ніякому бразильському серілау навіть не снилося!
Кожна з онучок приїхала в будинок до бабусі, де вони провели своє незабутнє дитинство, щоб розібратися в собі, провітрити голову та зрозуміти куди рухатися в майбутньому.
Кожній потрібно вирішити важливий момент у житті. Але разом з тим вони хочуть забутися і провести літо як колись - без проблем, без турбот. Адже так іноді хочеться відчути себе знову дитиною, яка може просто насолоджуватися сонцем та небом, прогулянками босоніж по вранішній траві. І не має ніяких проблем.
Дуже мила сімейна історія, від якої тепло на душі.
Ще мені зрезонували спогади Мієчки про велетенські ключі від хати. Бо я сама пам‘ятаю як в дитинстві у бабусі не могла ніяк зрозуміти що робити з цими монстрами. А коли поруч не було нікого, і мені самій треба було цим непорозумінням, яке складається з металевого штиря та плаваючого накінечника, відкрити якось двері - у мене рівень паніки та безвихідності зашкалював.
Ліля, Мія і Марта – як мальки, крутяться навколо. Через проблеми у житті вони їдуть до бабусі і беруться хазяйнувати на її обійсті.
Авторка описує сестер як дуже різних за характерами. І тут я вперше відчула себе обманутою. Бо Мієчку описують нам прямо в лоба, як енергійну, запальну, самодостатню, а її сестру Лілю – як добродушну, м’яку. На ділі ж Мія так боїться пожертвувати своїм комфортом, що роками живе у стосунках, що її не вдовольняють. Натомість Ліля сміливо дає відпір родичам чоловіка, що дорікають їй «розчєловєчіванієм». Автівкам, на яких вони їздять, приділено більше уваги, ніж їхнім почуттям. А сам сюжет надзвичайно простий, не завжди логічний і дуже, дуже передбачуваний. Розумію, що книга написана для дуууже широкого загалу і варто визнати, що технічно вона написана непогано: чіпляє, тримає увагу, сторінки просто пролітають. Але нащо це все? Я так і не зрозуміла і крім ностальгії за селом, нічого іншого не відчула.