Читаючи, постійно відчуваєш тривогу: не через події, а через сам факт існування людини, яка втратила зв’язок із часом. Онода здається майже нереальним — ніби персонажем з легенди, який охороняє не стратегічний об’єкт, а власну віру в сенс наказу. Це історія не про війну, а про те, що стається з людиною, коли сенс більше не перевіряється реальністю.
Після прочитання залишається дивне відчуття — суміш захоплення і страху. «Сутінки світу» змушують замислитися, скільки в нашому житті ідей і переконань, які давно втратили актуальність, але продовжують керувати нашими вчинками. Це невелика за обсягом, але дуже глибока книга, яка довго не відпускає й працює на рівні тиші, а не слів.
На краю світу, серед лісів і гір Філіппін, розгорнулась історія, замкнута в часі та загублена в просторі. Кінець 1944 року, військова поразка змусила японську армію відступати з острова Лубанґ. Лейтенант Хіро Онода отримав наказ – за будь-яку ціну утримувати острів до повернення Імператорської армії. Є лише одне правило: заборонено гинути від власної руки. У випадку, якщо вас захопить ворог — ввести в оману. Так розпочалася подорож Оноди – мандрівка крізь кілька десятиліть вигаданої війни.
У книзі «Сутінки світу» Вернер Герцоґ увічнює роки абсурдної боротьби Оноди. Солдата, який серед павутини вигаданих битв, сліпої віри в ілюзорну імперську честь і реальних фізичних випробувань, втрачав в собі найважливіше — людину.
Історія невелика — буквально на один вечір. Не можу сказати, що вона мене зачепила, особливо сюжетно. Це не стільки про динаміку подій, скільки про атмосферу абсурдної боротьби, про людську віру, яка межує з божевіллям ?♀️
З переваг — книга філософська, є цікаві метафори, гарні описи природи, особливо джунглів.
Де пролягає межа між справжнім і спогадом про нього? Він постійно загадувався над питанням, чи не міг його нескінченний марш джунглями бути ілюзією? Він пройшов багато мільйонів кроків і збагнув: теперішнього немає і бути не може. Кожен зроблений крок — уже в минулому, а наступний — у майбутньому. Нога відривалася від землі в минулому і ступала в болото в майбутньому. Де ж тоді теперішнє?
Час і джунглі. Джунглі не визнають часу. Вони як двоє рідних людей, що стали чужими. Єдине, що їх єднає, — взаємна зневага.
? Тож книга може стати підґрунтям для роздумів — особливо про межу між переконанням і реальністю.
Японський лейтенант Хіро Онода майже 30 років вів партизанську боротьбу на філіппінському о-ві Лубанґ, навіть не підозрюючи, що ІІ світова війна закінчилася. Із відданістю справжнього самурая чоловік виконував наказ командира утримувати цю територію до повторного приходу Імператорської армії. Протягом 1944-1974 рр. він, наче той Дон Кіхот, загублений у часі й просторі, воював з неіснуючим ворогом. У безглуздій, невидимій для більшості світу, війні, яка відбувалася лише у його голові.
Кажуть, незнання чогось не звільняє від відповідальності. Саме так думають родичі мешканців Лубанґу, які були вбиті Онодою та ще трьома його побратимами. Проте і сам Онода згаяв третину свого життя у примарному ґерці. І в цьому полягає трагедія цієї особистості.
Читаючи книгу я шукала винних у тому, що сталося. Мене гірко вразила 1 промовиста сцена в романі. Польовий шпиталь. Поранені ?? солдати знемагають від болю. Їх залишили санітари. Ніхто за ними не повернеться. Вони нікому більше не потрібні. Імперія їх використала і кинула напризволяще. Хіро Онода був виявлений в 1974 р. у джунглях Філіппін мандрівником Норіо Судзукі (не офіційною пошукгрупою). Саме він доклав усіх зусиль, аби змусити Оноду скласти зброю і здатися. Де всі ці роки був той командир? Чи згадував він про свій позбавлений сенсу наказ? Чи зробив він бодай щось аби знайти і повернути своїх солдат додому?
Постать Оноди суперечлива, проте наведені у книзі факти викликали певну симпатію до нього. Тільки сильна духом людина могла десятиліттями жити у вогких джунглях, і при цьому зберегти в ідеальному стані свою зброю (не лише вогнепальну, але і самурайський меч XVII ст.), тверезий ? і почуття воїнської честі.
Книга дуже тоненька, однак спонукає до глибоких роздумів. Поетичні описи природи поєднуються в ній із дотепними діалогами, кінематографічними образами і психоделічними рядками, що посилюють абсурдність описаної ситуації. В дечому Онода все-таки мав рацію: «Насправді війна не закінчилася. Змінився лише театр дій».