Свято Цапа

«…він думав про диявольську систему, створену Трухільйо: всі домініканці рано чи пізно ставали його спільниками, й уникнути залежності могли лише емігранти (хоч і не завжди) та мертві. У цій країні всі так чи інакше були, є і будуть частиною режиму.»

Приголомшливий роман геніального перуанського письменника, лауреата Нобелівської премії з літератури 2010 року «за детальний опис структури влади і за яскраве зображення повстання, боротьби і поразки особистості».

Роман про режим генерала Рафаеля Трухільйо у Домініканській республіці. Розповідь поділена на 3 лінії, різні в часі, які розгортаються паралельно. Про Уранію, доньку Агустіна Кабраля, - паралізованого колишнього міністра режиму, з яким донька не спілкувалась багато років. Про самого Трухільйо, його прибічників і створену ним систему. Про вбивць Трухільйо, які очікують прибуття авто з генералом задля реалізації злочину, та їхню подальшу долю.

Історія з правлінням правдива і зразу відомо що відбудеться. Трухільйо підпорядкував собі Домініканську республіку на 30 років і залишення поста президента не позбавило його тиранічного впливу на політичне, економічне, суспільне життя держави. А Цапом нарекли його через розпусний спосіб життя.

Дуже цікавий опис рутини генерала, його вподобань, способу комунікації та утримування диктатури. Як високопосадовці, розуміючи злочинність влади як такої, та її дій, не чинять спротиву, а стають частиною режиму.

Льйоса не зупиняється на усуненні диктатора як панацеї від проблем. Для мене важливою частиною книжки стало те, що відбувалося після смерті Трухільйо. Не одразу постає правова держава, за неї ще потрібно боротись, адже режим є чимось більшим, аніж особа його лідера. Є ще співучасники, боягузи, брехуни, «мільйони осіб, зазомбовані пропагандою, спантеличені браком інформації». Та, зрештою, є звичка. Звичка жити, коли за тебе все вирішено, коли ти знаєш рамки можливостей і не треба приймати рішення самостійно.

Добротна книжка, яка змушує думати. Знаю, що з часом захочеться її перечитати, адже не часто тема і спосіб подачі разом влучають у ціль вподобань.

"Мені байдуже якою назвою звучатиме вулиця, мені важливіше, аби вона була у належному стані" - почула краєм вуха розмову жінок, що обурювалися на пропозицію місцевої влади політикою декомунізації і перейменуванням топонімів.

Домінікана ніколи не була комуністичною державою, але стан вулиць та будинків, добротно побудованих за правління Трухільйо ще досі у належному стані. Тоді вони й називалися на честь всіх родичів трухільїстів.

Та за всю віху історії з часів завоювання Америки епоха правління диктатора Трохільйо (якого в народі нарекли Цапом) - найболючіша епоха Домінікани. Ця дияволька система, яка тривала понад 30 років, позбавляла людину найсвященнішого права - свободи вибору.

Лауреат Нобелівської премії Маріо Варгас Льйоса у романі "Свято Цапа" звертається до теми могутньої сили та безсилля влади трухальїстів. Він детально описує епоху глибоко проникаючи в психологічні аспекти особистості тирана та розкриваючи механізми його магічного впливу на оточуючих.

Довкола режиму Трухільйо сконцентрувалося та накопичилося все зло -вбивства, побиття, тортури, зникнення людей, беззаконня, корупція, шпіонаж, ізоляція від світу, страхітлива брехня. Все це наслідки, які шляхом пропаганди, насильства та морального пригнічення звели на трон диктатара.

Але домініканський тиран і боротьба з ним - це лише верхній пласт, під яким ховаються особисті трагедії кожного домініканця, їх понівечені та принижені долі.

Беззаперечно, мільйони людей, які обожнювали Трухільйо, всі вони зазомбовані пропагандою, спантеличені браком інформації, позбавленні свободи вибору, звиклі догоджати та лестити, також стали жертвами режиму.

Кров холоне в жилах, коли Льйоса відкриває перед читачем жахливу правду життя, яку нездатні затьмарити навіть перекручені фантазії хворобливої уяви.Тема хтивості до дружин міністрів, збоченого насильства неповнолітніх дівчат, звучить набагато гучніше, коли розумієш, що це не вигадані персонажі, що це відбувалися реальні події.

І навіть крізь усі роки після смерті диктатора, нанесені рани жорстоким режимом ще досі кровоточать, їх неможливо залікувати, вони досі роз'ятрені. Тому свято Цапа ще досі триває.