1956 року Гемінґвей знайшов валізу, яку колись залишив у підвалі готелю «Ріц» у Парижі багато років тому. У валізі був блокнот, в якому він вів записки про своє паризьке життя. Він обробив і переписав ці записки. Книга була створена вже після смерті письменника з цих записок його четвертою дружиною і вдовою Мері Велш Хемінгуей. Матеріали були відредаговані й опубліковані 1964 року.
Автор розповідає про зустрічі зі своїми знайомими чи друзями із письменницького світу: Гертрудою Стайн, Скоттом Фіцджеральдом. Гертруда Стайн здалась мені тут егоїстичною, самазаконаю жінкою в літах, яка любить казати, що молодь погана, а Скотт Фіцджеральд в книзі - людина з алкоголізмом і нестабільною психікою (незважаючи на те, що талановитий письменник).
Гемінґвей пише про те, наскільки бідно він жив з дружиною, часто у них не залишалось грошей на їжу (але в той же час вони встигали подорожувати, їсти устриці з вином і ставити гроші на скачки).
Мені подобається ця цитата про письменництво:
“Я вставав і дивився на дахи Парижа й думав: «Не хвилюйся. Ти раніше завжди писав, і писатимеш зараз. Треба тільки написати одне правдиве речення. Напиши найправдивіше речення, яке знаєш». Тож урешті я писав те саме правдиве речення і рухався далі. Це було легко, бо завжди в мене знаходилося одне правдиве речення, яке я знав, чи бачив, чи від когось чув. Якщо я починав писати вигадливо чи як людина, яка намагається щось гарно подати, то виявля, що можна цілком обійтися без цих віньєток та прикрас і почати з першого правдивого простого розповідного речення, яке я написав. У цьому номері нагорі я вирішив, що буду писати по оповіданню про все. що знаю. Я намагаюся так робити весь час, поки пишу, і це добре й жорстко дисциплінує”
У моєму випадку цю відому цитату варто перефразувати на щось типу: «якщо тобі пощастило прочитати в молодості цю книгу, то решту життя вона буде з тобою».
Книга не містить наскрізного сюжету чи головних героїв, окрім самого Гема. І, зрідка, на задньому фоні, – дружини й сина. На сторінках ви також зустрінете Джойса, Гертруду Стайн, Езру Паунда, Алістера Кроулі, Фіцджеральда, з його дружиною Зельдою.
«Свято...» написане на основі нотаток про його молоді паризькі роки, які Гемінґвей знайшов на схилі літ, а сама книга вийшла вже після вмерті автора. Тим не менш, вона дуже легка й елегійна. В ній багато світла, адже Париж - місто-свято, і його присутність відчувається у кожному рядку, й навіть між рядками. В кафешках, де автор писав свої ранні твори; в барах, де зустрічається із визнаними письменниками; у вуличках, де гуляв із дружиною, не маючи гроша в кишені; в квартирі Ґертруди Стайн, де знайомився з творчою богемою.
Такими книгами треба просто смакувати, не задумуючись про структурованість чи "що хотів сказати автор?". Вона про вміння просто радіти життю і насолоджуватись тим самим моментом.
Перечитування «Свята, яке завжди з тобою» - моя маленька Guilty Pleasure. Я прекрасно розумію ідилічність і часову відірваність книги від реальності, але це моя данина власній читацькій молодості, який почалася десь поміж сторінок Гемінґвеєвих творів. А прекрасне оформлення чудово це доповнює.
Основою стали записки Гема про його життя в Парижі протягом 1921-1926 років. Мемуари написані у формі легкої художньої розповіді про товариство, в якому живе автор, про перші спроби написати вартісний роман, про буденне життя та щасливі роки шлюбу.
Тут і легендарна Гертруда Стайн з її поглядами на життя. Гемінґвей описує походження терміну «втрачене поколінням», яке вперше на загал вжила саме вона. І деталі дружби з Езрою Паундом. І розповіді про Фіцджеральда з його особистими та сімейними негараздами.
Книжка залишає приємний післясмак, яскраво відчутна атмосфера тогочасного Парижу і світу, в якому жив Гем.
«-Нам завжди щастить, - сказав я, як дурень, і не постукав по дереву. А в квартирі скрізь було дерево - стукай скільки хочеш.»