Там, де заходить сонце

«….родина. Бо коли, твоя серце заходить, це, як виявилося, єдиний важливий на небі пейзаж»
Неймовірно тепла, ніжна, весела та життєва книга!!! Отримала масу задоволення від неї!
А які тут колоритні героя – смак! Дуже раджу хто ще не читав!
Але по черзі – сюжет – Віра Петрівна, пенсіонерка, вчителька української мови та літератури в минулому, живе з родиною сина Толіка під Києвом. І все б нічого, коли б не війна. Дружину та дітей Анатолій відправив за кордон, сам волонтерить, а маму, по домовленості з нею, в будинок для літніх людей. Або як тут його називають – Стардом. Та і як по домовленості, хіба може мама сказати ні єдиній дитині, коли йому треба допомога?! Звісно мама зробить все, щоб синочці було зручніше і легше.
Стардом – страшна сторінка в житті кожного кому за 70. От і Віра Петрівна, не в захваті опинитись тут, головою то розуміє, що так краще – сина немає вдома, невістки з онуками також, Київ під обстрілами, здоров’я підводить, світла немає, але серце щемко болить – відчуття покинутості не полишає. І все тут не як вдома, і порядки не такі, а місцями й дикі для неї (душ під наглядом Степанівни, нічний горщик під ліжком, та й кімнату треба ділити з сусідкою), і люди набридливі, особливо сусідка, Ніна Миколаївна,у якої рот не закривається, і уявна червона ручка вчительки безупинно виправляє мовленнєві помилки. Але Віра Петрівна терпить це – бо вона там ненадовго!!! Але місяць переходить в три, четвертий підганяє шостий і «ненадовго» розтягується та віддаляється, а життя входить в колію – і читацький клуб вона організовує, і Гарік, він же Гаррі Поттер починає подобатись навіть стійким скептикам, і з кожним роззнайомилась, і дізналась хто чим дихає та як сюди потрапив, та й Ніна Миколаївна стала як рідна. Але серце болить – Толік телефонує вкрай рідко, дуже часто його телефон поза зоною, приїздить все рідше і рідше, невістка з онуками кидає смс пару раз в місяць, Віра Петрівна відчуває себе покинутою і забутою. Та й втрати серед жителів Стардому не додають радості дням. Одну таку втрату Віра Петрівна переживає особливо тяжко…
Я сміялась з цими жителями Стардома – Ніна Миколаївна, Степанівна, Демидович, а Камбала і Язва – я ніби сама проживала день за днем з ними – такі вони живі, яскраві, індивідуальні та колоритні в своїй поведінці та спілкуванні. Я з ними плакала – історія Ніни Миколаївни (сильної жінки до останнього) та її трьох синів – роздерла б сама їх, Язва, Художник … - у кожного всій біль та спогади, трагедії та помилки в житті. Літні люди, за плечима яких ціле життя, оповите радісними і не дуже історіями, їх родини – настільки різні у прив’язаності один до одного, такі різні причини, що привели їх під дах останньої домівки.
Історія про страх бути покинутою тими, кого любиш найбільше, стати для них тягарем, непотрібною, залишитись без рідних на схилі літ, доживати життя з чужими людьми.
Історія про віру – віру, що все це ненадовго – війна, розлука, Стардом. Віра, що життя буде як раніше, що всі рідні будуть поряд і разом, живі і здорові. Віра в своїх дітей та страшна реальність, що вносить корективи в плани, надії та мрії.

Якби потрібно було описати цю книгу одним словом, я би сказала "тепла". Це щемлива й прониклива історія про пані Віру та її віру, торкається найглибших почуттів. Події розгортаються вже на тлі повномасштабного вторгнення, що додає історії не лише певного драматизму, але й сильного емоційного забарвлення з частковими описами буденності волонтерів та розлучені сім'ї. Кожна сторінка змушує співпереживати героям, а від самого початку до останньої сторінки тримає в напрузі в сподіванні щасливого кінця, до останнього не знала, чого очікувати. Особливо приємно було читати про взаємопідтримку між старенькими персонажами, їхню підтримку та намагання допомагати одне одному. Цікаво було спостерігати за процесом вибудови стосунків між пані Вірою та її сусідкою Ніною Миколаївною, як із настороженості і взаємного недовіри вони приходять до справжньої дружби. Навіть другорядні персонажі мають виразні характери й власні історії, які поступово розкриваються протягом усього сюжету. Місцями було дуже сумно, іноді смішно, але фінал приносить радість і полегшення. Ця книга залишає після себе відчуття світла та надії. Дуже рекомендую до прочитання, вона точно залишить слід у вашому серці!

«Ми живі, доки віримо... І якщо ми досі живі, отже, віри у нас вдосталь»

«Там, де заходить сонце» Олени Пшеничної – книга, яку раджу прочитати кожному.

Книга, яка торкнеться всіх струн вашої душі й викличе цілий спектр емоцій. Книга, яку хотітиметься розтягнути надовго, але «проковтнете» за один присіст.

Це історія про перший рік повномасштабної війни, про літніх людей та повагу до старості, про людяність, про вибір та складні рішення. Та головне – про Віру та віру.

Головна героїня – Віра Тиха, яка вимушено опинилась в будинку для літніх людей «Золота осінь». Та для мене в цій історії не було головних і другорядних героїв. Всі однаково важливі та особливі по-своєму.

Авторці вдалось так гарно передати характер та розповісти про долю кожного з героїв. Разом з ними переживаєш, сумуєш, чекаєш, сподіваєшся, віриш, смієшся та радієш.

Окремо хочеться подякувати авторці за життєві діалоги та дотепний гумор. Чого вартує книжковий клуб «Вставні щелепи» та читання Гаррі Поттера.

Довго не могла написати відгук, бо в мене було стільки емоцій, що хотілось їх прожити наодинці.  Та тепер хочеться донести важливість її прочитання до кожного. Впевнена, що ця історія точно не залишить нікого байдужим.