для мене це виявилась дуже терапевтична книга, яку можу порівнювати з творчістю бакмана чи ґабріель зевін. тут вас зустріне маленьке німецьке містечко і його дивакуваті жителі. рутина і буденність, описані так, що звичні речі перестають бути звичними. тут вам розкажуть про любов і втрату, про буддизм, психоаналіз, потяги, нерозділене кохання, обідній стіл довжиною у 9 тисяч кілометрів, про окапі і подорожі на інший край світу. тут вам розкажуть про життя і всі його відтінки.
сюжет розповідає нам про місто і людей в ньому. головна героїня — луїза, має ліпшого друга, великого собаку, пристрасть до морозива, і ціле життя попереду. її бабуся сельма іноді бачить сни з окапі, і кожен раз, як їй сниться ця дивна тваринка — хтось помирає. чутки про те, що сельмі наснився окапі розносяться по місту дуже швидко, кожен його житель реагує по-різному: хтось не вірить, хтось лягає і чекає, хтось з усіх сил намагається уникнути смерті, а хтось навпаки йде прямісінько в обійми до неї. весь сюжет тут побудований на недоречностях, дивних діалогах, таємному коханні оптика і людях, які бачили, як створювався сам світ.
ця книга про смерть. і смерті тут, на жаль, буде багато. але любові тут теж дуже багато, і вона така різна, тепла і спокійна, підтримуюча. а ще ця книга про втрату, про те, як її пережити та які наслідки вона має.
перші сторінок сто я щиро не розуміла, що відбувається і як можна бути такими довірливими, останні сто сторінок я просто зловила хвилю маріани лекі, і зрозуміла цих дивних персонажів зі своїми приколами. книга читається дуже легко, в ній використовуються цікаві поєднання слів для опису будь-чого, в ній є багато комічних моментів, а ще є речення, від яких хочеться згорнутися в клубочок і плакати дуже-дуже довго.
ця історія легка і не легка водночас, в ній так багато теплого, і так багато трагічного. але все одно вона лишає по собі дуже світлі почуття.
5/5✨
Книга не завжди тримала мою увагу - були моменти, коли оповідь здавалася повільною, а сюжет трохи передбачуваним. Проте саме ця розміреність у певному сенсі стала частиною чарівності книги. Вона змушує зупинитися, придивитися до деталей, до емоцій і взаємозв’язків. Стосунки між героями описані справжньо, з ніжністю і глибиною.
Це не просто історія підлітки - це роздуми про людське, про внутрішні пошуки, про життя як воно є. І хоч це не той тип книги, що читається на одному диханні, вона залишає по собі багато запитань і ще більше відчуттів
Перш за все, вона неймовірно написана. Стиль авторки дуже приємний та цікавий. Метафори, самоперегукування. Це реально гарно.
Також щось було тут таке, що зачепило мене і змусило плакати кілька разів, і ще довго думати про цю книгу після закінчення. Давно такого в мене не бувало.
Бачила трохи негативних відгуків, і впринципі можу зрозуміти чому. Книга не якась супер динамічна, тому погоджуюсь що не всім може зайти.
Але якщо ви любите історії про невеликі містечка, в яких персонажі стають тобі як рідні і ти проживаєш з ними роки життя, то це воно.
Як на мене тут піднято доволі багато різних питань та проблем у стосунках з сім'єю, партнером та собою. А також питання життя, смерті та проживання горя.
Це книга яку я буду перечитувати, про яку я думаю з теплом, і яку готова радити іншим.
На кінець додам, окапі - це тваринка з родини жирафових, правда більше схожа на коня чи то зебру. Коли окапі сниться одній з мешканок містечка/селища хтось помирає. Що станеться цього разу?
«Особливо сьогодні - ми не дозволимо нікому нас зупинити.»
Книга дивна, але по доброму дивна.
Уже перше речення ставить і в ступор і зацікавлює на подальше читання:
«Коли Сельма сказала, що вночі їй наснився окапі, ми були певні, що хтось із нас повинен померти, до того ж у найближчі 24 години.»
Загалом це історія дорослішання дівчинки Луїзи, у якої дивна сімейка, що проживає в кривому домі, який ледь тримається купи.
Її бабусі Сельмі періодично сниться окапі. А це знак до того, що хтось в селі помре.
І ось цей день, після сну, усе село стоїть на вухах. Усі метушаться - одні готуються померти, інші роблять усе, щоб не померти.
У її батьків дуже дивні стосунки.
До Сельми кожного дня ходить Оптик, який кохає її все життя, але боїться сказати про це. Усе село, і сама Сельма знає про його почуття. І ніхто не хоче, щоб він у них зізнався.
Ось так, читач спостерігає за життям цих дивних людей, які роблять дивні речі.
Загалом магічний реалізм дається мені дуже важко.
Але тут він дуже ненавʼязливий і милий.