Тривожні люди

У цій історії йтиметься про купу всього, та головним чином – про ідіотів. Варто зразу сказати, що напрочуд легко називати інших ідіотами, але не слід забувати, що бути людиною – це, як правило, по-ідіотськи складне завдання.

Отже, це історія про пограбування банку, яке пішло не так, показ квартири й захоплення заручників. Про міст, або про прийняття поганих рішень. А може, навіть більше – історія про ідіотів. Бо всі ми іноді буваємо ідіотами.

Бакман тут заглиблюється в невдале пограбування та подальше захоплення групи людей у заручники під час перегляду квартири. Після того, як ситуація із заручниками вирішилася, грабіжника ніде не знайти. То що ж насправді сталося?

Ми знайомимось з дивним набором персонажів в цій ситуації. Досить забезпечена банкірка Зара, яка прийшла навіть не для того, щоб купити квартиру; одружені "стокгольмці" Юлія та Ру, які вічно гризуться; старенька Естель, яка запевняє всіх, що чекає поки її чоловік припаркує авто (але чи дочекається?); кролик, якого можна найняти, щоб зіпсувати перегляд квартири та інші.

Історія розказана з іронією та проникливістю в крихкість людського існування. Про те, як певні ситуації можуть тиснути на нас і змушувати нас приймати фанатично ідіотські рішення. Під час прочитання я справді заплуталась і намагалась зрозуміти – грабіжник зник? випадково вистрелив у себе? сховався в стіні?. Зрештою, це стало очевидним, а в принципі не таким й важливим.

Книга розповідає про батьківство, про безумовне кохання та розлучення, про тягар бути взірцем для наслідування та годувальником. Вона розповідає про кохання та втрати, про старіння, про молодість та втечу від своїх страхів. Про дистанцію та близькість. Про каяття. Про те, як знайти нових друзів у дуже дивний спосіб. Про те, що ніколи не пізно для другого шансу.

Останні розділи мене розчулили та я навіть пустила сльозу. Мене не вразило, але сподобалось. Хоча мені справді імпонувала дотепність автора, в якийсь момент я вважала цю дотепність трохи занадто банальною чи недоречною. Можливо, я очікувала вав-ефекту через те, що мені з усіх сторін нахвалювали книгу, проте такого не сталось.

Для мене ця книга – це більше про деталі, як от обмін книгами Естель з сусідом, про лайми, які стали популярною деталлю інтер’єру на квартирних показах, улюблену піццу і не страшно, якщо вона навіть з бананами й арахісом, про людей, від яких нам іноді треба втомитися, про тих кого ми любимо і кому вигадуємо прізвиська, бо любов вимагає таких слів, які належатимуть лише нам та про багато іншого часом зовсім по-людськи ідіотського.

"Це історія про багато речей, але в основному про ідіотів".
Уже після першої фрази я зрозуміла, що полюблю цей роман.
Одного передноворічного дня, в одному з квартирних будинків, проводився огляд квартири для потенційних покупців. І цього ж таки дня одна людина вирішила пограбувати банк. Усе пішло не за планом, і пограбування перетворилося на захоплення заручників.
Але це були найгірші в світі заручники і найгірший у світі грабіжник банку.
"Це історія про міст, про захоплення заручників, про огляд квартири та ідіотів. А ще це любовна історія. Навіть декілька любовних історій."
Книга така прекрасна, що навіть словами не передати. Кожне речення хочеться підкреслювати як цитату.
І я не з тих людей, які виділяють цитати з книг. Але книги Бакмана усі в помітках.

Я обожнюю творчість автора, і отримати з під пера Фредріка Бакмана новорічну історію – це ніби він особисто для мене написав книгу (бо я обожнюю різдвяно-новорічні свята і книги про них).
Ця книга щось нове в творчості автора, і мені подобається на скільки багатогранними можуть будуть його книги.
Уже з нетерпінням чекаю, що він напише ще.

Якщо ви читали вже багато Бакмана, то вам не потрібно довго пояснювати та нахвалювати книжку, достатньо просто сказати, що це чергова цікава і людяна історія цього автора - і це вже означатиме, що варто з нею познайомитись.
Якщо ж ви ще не фанат Фредріка Бакмана, добре, варто поговорити детальніше. Якщо ви вже начиталися відгуків і думаєте, що це така собі рядова історія про заручників, злочинця і слідчого, який намагається все владнати, то це геть не так. Ну, тобто в книзі справді йдеться про заручників і все оце, але не чекайте звичної історії – тут багато гумору, який часто видається абсурдним, дуже абсурдним. Тут багато нереалістичних ситуацій, письменник ніби конструює саркастичну притчу, за допомогою якої, хоче поговорити з читачем про суїцид, самотність і порозуміння (чи непорозуміння). І це в певний момент навіть стає весело, а несподівані виверти сюжету тримають і зацікавлюють. І навіть якщо ви не зустрічали саме таких диваків у житті, не бачили схожих життєвих ситуацій, йдеться про людей, їхні емоції – це близьке і зрозуміле кожному. У мене залишилось приємне враження від книжки, головне не намагатись сприймати її як реалістичний твір. Як на мене, це такий грайливий філософський експеримент, за яким цікаво спостерігати.