У пошуках утраченого часу. Том 3. Ґермантська сторона

Третій роман із багатотомної психологічної епопеї «У пошуках утраченого часу» французького письменника Марселя Пруста в класичному перекладі видатного українського перекладача Анатоля Перепаді

Після ніжних спогадів про перше кохання і поетичних літніх марень Марсель Пруст занурює читача у тривожний світ аристократії. «Ґермантська сторона», третя книга зі знаменитої семитомної епопеї, блискуче й водночас іронічно досліджує поезії снобізму і мінливі чари світського життя. Молодий оповідач відкриває для себе витончені салони й загадкову постать дукині Ґермантської. І саме тут, на «потертому коцику» її палацу, мрії юності вперше стикаються із суворою буденністю, а сяйливі імена й герби втрачають ореол романтики, оголюючи ілюзії й гірке розчарування.

Чому варто прочитати роман «У пошуках утраченого часу. Книга 3. Ґермантська сторона»?

• Це не лише продовження інтимних спостережень і спогадів Марселя Пруста, а й соціально-психологічний портрет Франції початку ХХ століття.
• Книга демонструє, як крихка межа між мрією і реальністю формує внутрішній світ людини і перетворює просте споглядання на справжнє мистецтво.
• Цей том відіграє ключову роль, поєднуючи завершені лінії перших томів із новими сюжетами, що розгортаються в наступних чотирьох книгах.

Про автора

Марсель Пруст (Valentin Louis Georges Eugène Marcel Proust) — французький письменник, лавреат Гонкурівської премії (за роман «У затінку дівчат-квіток») есеїст і критик. Здобув світове визнання як автор одного з найвизначніших творів світової літератури ХХ століття — семитомного роману-епопеї «У пошуках втраченого часу».

Цитати:

У певному віці Імена, даючи нам образ Непізнавального, який ми вклали в них, і воднораз означаючи для нас якесь реальне місце, змушують нас тим самим ототожнювати у своїй свідомості обидва ці поняття, тож-бо ми шукаємо в якомусь місті душі, якої бути там не може, але якої нам уже не вигнати з його назви;Імена індивідуалізують не лише міста й річки, як їх індивідуалізують алегоричні картини, вони, Імена, змережують відмінностями й населяють дивами не лише світ фізичний, а і світ соціальний: тоді в кожному замкові, у кожній славетній чимось осаді мешкає дама чи фея, як у лісах живуть лісові духи, а у водах — річкові німфи. Імена індивідуалізують не лише міста й річки, як їх індивідуалізують алегоричні картини, вони, Імена, змережують відмінностями й населяють дивами не лише світ фізичний, а і світ соціальний: тоді в кожному замкові, у кожній славетній чимось осаді мешкає дама чи фея, як у лісах живуть лісові духи, а у водах — річкові німфи.

У тілі людини для нас скупчуються всі можливості її життя, спогад про людей, з якими вона знайома, з якими допіру розлучилася або з якими має побачитися.

Як «церква» означала не лише святиню, а й зібрання вірних, так і палац Ґермантів обіймав у собі всіх осіб, які брали участь у житті дюкині, але ці люди, яких я зроду не бачив, були для мене лише славними та поетичними іменами, а що зналися вони з людьми, які для мене були теж тільки іменами, то ще більше посилювали й ще ревніше хоронили таємницю дюкині, творячи довкола неї широкий ореол, який як і блякнув, то хіба ближче до свого краю.

Марноту своїх зусиль я пояснював хисткістю своїх захоплень і водночас я відчував їхню надмірність, якої раніше не усвідомлював, — так, якщо сказати неврастенікові, що він утомився, його відчуття втоми подвоїться. Наразі моя мрійливість надавала чару всьому, що могло її привабити. І навіть у моїх найзмисловіших прагненнях, завше спрямованих до однієї мети, зосереджених довкола того самого марення, як першу спонуку я міг розпізнати ідею, ідею, ради якої я пожертвував би життям і центральним пунктом якої, як у пообідніх моїх роздумах за книжкою в комбрейському саду, було поняття досконалости.

Аж це, тієї самої миті, коли за законом заломлення променя в байдужому струмуванні цих двох небесних очей віддзеркалилася невиразна форма одноклітинного організму, позбавленого самостійного буття, цебто моя форма, я побачив розжеврені в них іскорки: з богині перекинувшись жінкою і ставши для мене в тисячу разів гарнішою, дюкиня послала в мій бік руку в білій рукавичці, яка досі спиралася на край ложі, і привітно помахала нею; воднораз мій погляд відчув, бо його опалив своїм мимовільним блиском вогонь зіниць принцеси, палахкотячи так, що вона й уявити не могла, лише тому, що вона глипнула, аби побачити, з ким це вітається її кузинка, коли та, впізнавши мене, пролила на мене іскряну, небесну зливу своєї усмішки.