Відгуки і рецензії читачів
10.04.2025
Дуже чекаю на видання наступних книг! Постійно перевіряю чи є анонс чи книга! Не покидайте, будь ласка, випускати Пруста! Ваша обкладинка і загалом цей стиль оформлення дуже і дуже красиві!
14.04.2025
Діано, дуже дякуємо вам за такі щирі слова та підтримку! 💛 Нам надзвичайно приємно знати, що вам до вподоби оформлення і самі книжки. Обов’язково продовжимо випускати Пруста — наступні книги вже заплановані до видання, тож стежте за оновленнями. Ваша зацікавленість та очікування — найкраща мотивація для нашої команди. ✨📚
09.04.2025
"Вже давно я звик лягати рано. Іноді, ледве меркла свічка, очі мої так швидко злипалися, аж я не встигав подумати, що засинаю. А за півгодини будила думка, ніби пора спати: мені марилося, що книжка й досі в мене в руках, треба її відкласти й задмухнути свічку; вві сні я не переставав обмірковувати прочитане, але думки збивалися на манівці; я уявляв себе тим, про що йшлося в книжці: церквою, квартетом, суперництвом Франциска І та Карла V. Ця мара тривала кілька секунд, мого розуму вона не баламутила, тільки полудою застеляла очі й заважала побачити, що свічка не горить."
Цей уривок з початку книги. Спогади маленького Марселя. Але чи не близько нам читачам цей спогад, чи не засинаючи уже, ми знеможено відкладаємо книгу, вимикаємо настільну лампу, та поринаємо у світ сновидінь, захоплюючи зі собою сюжет книги? У мене так часто трапляється...
Цей день настав. Я дочитав Марселя Пруста, його першу книгу з семи у пошуках утраченого часу. Ви будете здивовані, мені ця книга важча за Улісс Джойса. І це не полягає в складності написання, Пруст читається добре. Та я не силах вам показати загальну експозицію. Як би я не узагальнював. Так, звісно можна сказати, що це книга про час, минуле, спогади маленького Марселя, який дорослішає, контактує зі світом та навколишніми людьми, закохується, розчаровується, і таке інше. Але ж це буде поверхнево і не відобразить книгу.
В тому то і сила Пруста, що на даному етапі я бачу лише фрагменти частину експозиції, певні часові відрізки, епізоди. Знавці, "прустознавці" порівнюють усі 7 книг з монументальним собором. Пригадую, як розглядав у Празі собор святого Віта з роззявленим ротом, його почорнілі шпилі. І намагався зробити загальне фото, але не було такого місця, щоб охопити його повністю. От, щось подібне з утраченим часом Марселя Пруста.
У кожного із нас є свої приємні спогади з минулого, час з дитинства, якісь теплі моменти, фрагментарно спливають у нашій підсвідомості як секунда миттєвість, і зникають, як фантом. Ми не можемо відтворити похвилинно той період, усі деталі, ми не знаємо, що в той час відчували наші близькі, якими очима вони дивились, про що думали. Прусту майстерно вдається це все реконструювати. Детальні спогади, які б ми зараз викупили та прожили за будь-які гроші, він повертає час, він ним керує. Час немислимо підвладний Прусту. Я зловив себе на думці, коли читав любовну епопею Сванна та Одетти в самому кінці ІІ частини, де Сванн говорить, що він витратив на Одетту найкращі роки життя... Читаючи всю ІІ главу, я не відчував часу, що проходять роки, справді роки! А хіба не так з нашим реальним життям?
Не хочеться казати, що я капітулював перед Прустом та його утраченим часом. Ні, це буде невірно. Та й сказати, що я осягнув всю геніальність твору не буде правдою. Та безперечно, цей монументальний твір є одним з шедеврів світової літератури. І лише перегорнувши останню сторінку роману, є надія, що я вловлю той утрачений час, як міг це робити лише Пруст.
Між іншим. В книзі надзвичайно гарно прописаний "прустівський час" на зламі століть. Париж, Франція, Булонський ліс, єлисейські поля, Бельбек, Італія, Парма, Флоренція, Венеція, собори, кожна травинка та деревце. Художнє бачення, глибоке, деталізоване. Аристократичні прийоми, вистави, звані вечері, поважне товариство. Це варт читати... Не вийде швидко, не вийде спішно. Це повільне читання, медитативне. Власне, Пруст писав у кімнаті з хорошою шумоізоляцією, напевно так і потрібно читати. Не відволікатись на зовнішні та внутрішні чинники.
"Того світу, який я знав, більше не існувало. Якби пані Сванн з'явилася тут бодай трошечки не такою, якою вона була, і в інший час, то змінилася б і Алея. Знайомі місця — це всього лишень простір, на якому ми розташовуємо їх як нам заманеться. Це всього лишень тоненька верства поєднаних між собою вражень, з якої вистелене наше минуле; спогад про якийсь образ — це лише жаль про певну мить, і будинки, дороги, алеї такі самі, на жаль, зникомі, як і роки."
Цей уривок з початку книги. Спогади маленького Марселя. Але чи не близько нам читачам цей спогад, чи не засинаючи уже, ми знеможено відкладаємо книгу, вимикаємо настільну лампу, та поринаємо у світ сновидінь, захоплюючи зі собою сюжет книги? У мене так часто трапляється...
Цей день настав. Я дочитав Марселя Пруста, його першу книгу з семи у пошуках утраченого часу. Ви будете здивовані, мені ця книга важча за Улісс Джойса. І це не полягає в складності написання, Пруст читається добре. Та я не силах вам показати загальну експозицію. Як би я не узагальнював. Так, звісно можна сказати, що це книга про час, минуле, спогади маленького Марселя, який дорослішає, контактує зі світом та навколишніми людьми, закохується, розчаровується, і таке інше. Але ж це буде поверхнево і не відобразить книгу.
В тому то і сила Пруста, що на даному етапі я бачу лише фрагменти частину експозиції, певні часові відрізки, епізоди. Знавці, "прустознавці" порівнюють усі 7 книг з монументальним собором. Пригадую, як розглядав у Празі собор святого Віта з роззявленим ротом, його почорнілі шпилі. І намагався зробити загальне фото, але не було такого місця, щоб охопити його повністю. От, щось подібне з утраченим часом Марселя Пруста.
У кожного із нас є свої приємні спогади з минулого, час з дитинства, якісь теплі моменти, фрагментарно спливають у нашій підсвідомості як секунда миттєвість, і зникають, як фантом. Ми не можемо відтворити похвилинно той період, усі деталі, ми не знаємо, що в той час відчували наші близькі, якими очима вони дивились, про що думали. Прусту майстерно вдається це все реконструювати. Детальні спогади, які б ми зараз викупили та прожили за будь-які гроші, він повертає час, він ним керує. Час немислимо підвладний Прусту. Я зловив себе на думці, коли читав любовну епопею Сванна та Одетти в самому кінці ІІ частини, де Сванн говорить, що він витратив на Одетту найкращі роки життя... Читаючи всю ІІ главу, я не відчував часу, що проходять роки, справді роки! А хіба не так з нашим реальним життям?
Не хочеться казати, що я капітулював перед Прустом та його утраченим часом. Ні, це буде невірно. Та й сказати, що я осягнув всю геніальність твору не буде правдою. Та безперечно, цей монументальний твір є одним з шедеврів світової літератури. І лише перегорнувши останню сторінку роману, є надія, що я вловлю той утрачений час, як міг це робити лише Пруст.
Між іншим. В книзі надзвичайно гарно прописаний "прустівський час" на зламі століть. Париж, Франція, Булонський ліс, єлисейські поля, Бельбек, Італія, Парма, Флоренція, Венеція, собори, кожна травинка та деревце. Художнє бачення, глибоке, деталізоване. Аристократичні прийоми, вистави, звані вечері, поважне товариство. Це варт читати... Не вийде швидко, не вийде спішно. Це повільне читання, медитативне. Власне, Пруст писав у кімнаті з хорошою шумоізоляцією, напевно так і потрібно читати. Не відволікатись на зовнішні та внутрішні чинники.
"Того світу, який я знав, більше не існувало. Якби пані Сванн з'явилася тут бодай трошечки не такою, якою вона була, і в інший час, то змінилася б і Алея. Знайомі місця — це всього лишень простір, на якому ми розташовуємо їх як нам заманеться. Це всього лишень тоненька верства поєднаних між собою вражень, з якої вистелене наше минуле; спогад про якийсь образ — це лише жаль про певну мить, і будинки, дороги, алеї такі самі, на жаль, зникомі, як і роки."
