Про книжку «У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону»
Класичний переклад видатного українського перекладача Анатоля Перепаді
Передмова української літературознавиці й критикині Ганни Улюри
Перший частина знаменитої семитомної епопеї Марселя Пруста «У пошуках втраченого часу. На Сваннову сторону», в перекладі одного з найвидатніших українських перекладачів Анатоля Перепаді, є одним із ключових творів сучасної психологічної прози. Роман, написаний ще у 1913 році, розпочинає поетичну, заплутану подорож лабіринтами пам’яті — світом дитячих спогадів, внутрішніх переживань і уяви головного героя — хлопчика Марселя, у якому сплелось так багато автобіографічних рис самого автора.
У центрі твору — історія втраченого дитинства, неможливого кохання, сатири вищого світу, що потрапив у пастку ефемерності моди, а також філософське дослідження мимовільної пам'яті, за міріадами потайних дверцят якої, кожен переживає власну, щоразу інакшу історію. Марсель Пруст створив не белетризовану хроніку подій власного життя, а деталізований автопортрет внутрішнього світу митця, де звук, колір, смак і навіть запах пробуджують уяву й навіки поєднують текст із серцем читача.
Чому варто прочитати роман «У пошуках втраченого часу. На Сваннову сторону»?
- Перший частина багатотомної психологічної епопеї, написання якої тривало понад двадцять років.
- Видання доповнене передмовою української літературознавиці і критикині Ганни Улюри;
- Перший роман із циклу «У пошуках утраченого часу» французького письменника Марселя Пруста в класичному перекладі видатного українського перекладача Анатоля Перепаді;
Про автора
Марсель Пруст (Valentin Louis Georges Eugène Marcel Proust) — французький письменник, лавреат Гонкурівської премії (за роман «У затінку дівчат-квіток») есеїст та критик. Здобув світове визнання як автор одного з найвизначніших творів світової літератури ХХ століття — семитомного роману-епопеї «У пошуках втраченого часу».
Цитати:
Фізична любов, геть несправедливо ославлена, так владно змушує людину ділитися своїми скарбами доброти й самовідданости, що вони впадають в очі найближчим.
Я вмовляв себе — ще матиму час, аби щось придумати, хоча той час не міг мені дати нічого, бо від мене нічого не залежало, довга відстань лише підтримувала в мені надію на те, що перепони можна долати.
В усьому цьому чимало випадковости, й остання випадковість — смерть — часто не дає нам дочекатися благодіянь, якими нас ущедряє така випадковість, як пам’ять.
І ця хвороба Сванна, — а цією хворобою і було його кохання, — так розрослася, так тісно переплелася з усіма звичками Сванна, учинками, думками, з його здоров’ям, з його сном, з його життям, навіть з тим, чого йому хотілося уже за порогом буття, так укорінилася в ньому, що вирвати її — це б означало знівечити майже всього Сванна: словом, його кохання, як кажуть хірурги, було вже неоперабельним.
…тільки-но він переконається, що любов гасне, він учепиться в неї і не випустить. Але вийшло так, що разом з в’яненням кохання у ньому в’яла і хіть зберегти закоханість. Бо ми не можемо змінитися, цебто стати іншою особою, улягаючи й далі почуттям тієї особи, якої більше нема.
