У пошуках утраченого часу. Том 4. Содом і Гоморра
Четвертий роман із циклу «У пошуках утраченого часу» в перекладі геніального українського перекладача Анатоля Перепаді
Наш молодий оповідач дорослішає, поступово відкриваючи вишукані таємниці світського життя, де, за салонними розмовами й баловими інтригами, ховаються справжні драми. Оголюється подвійність людської природи — любов і ревнощі, пристрасть і сором, світські маски й самотність. Барон де Шарлюс опиняється в тенетах небезпечних пристрастей, тоді як наш оповідач, захоплений почуттями до Альбертини, відкриває руйнівні та водночас життєдайні грані кохання.
«Содом і Гоморра» — четвертий роман із циклу «У пошуках утраченого часу» в перекладі геніального українського перекладача Анатоля Перепаді, що оповідає про зіткнення ілюзій і реальності, де людська душа віддзеркалює свої найпотаємніші суперечності, а час постає як єдина справжня сцена нашого існування.
Чому варто прочитати роман «У пошуках утраченого часу. Книга 4. Содом і Гоморра»?
- Останній роман епопеї «У пошуках утраченого часу», що побачив світ за життя автора.
- Пруст вперше так відверто торкається теми прихованої гомосексуальності — подвійного життя барона де Шарлю і таємних пристрастей, що різко контрастують із офіційним фасадом аристократичного світу.
- Поворотний роман епопеї, де після романтичних мрій і спогадів читач опиняється перед безжальною правдою людських відносин, де немає ідеалів, а є лише крихка правда серця.
Про автора
Марсель Пруст (Valentin Louis Georges Eugène Marcel Proust) — французький письменник, лавреат Гонкурівської премії (за роман «У затінку дівчат-квіток») есеїст і критик. Здобув світове визнання як автор одного з найвизначніших творів світової літератури ХХ століття — семитомного роману-епопеї «У пошуках втраченого часу».
Цитати:
Згодом це навело мене на таку думку: насолода теж, як і страждання, галаслива, надто коли після неї — через те, що не треба було боятися дітей, тут про це й мови бути не могло попри не вельми переконливий приклад із «Золотої легенди» — доводилося одразу подбати про гігієну.
Порок (вираз цей не дуже точний) супроводжує кожного з нас усюди, як невидимий людям дух, допоки ми не підозрюємо про його присутність. Добрість, крутійство, ім’я, світські взаємини не кричать про себе, ми їх носимо всередині. Сам Одіссей не зразу впізнав Афіну. Але боги миттю вгадують богів, який їхав, таку і здибав, Жюп’єн зразу укмітив пана де Шарлюса. Досі я дивився на пана де Шарлюса так, як неуважна людина дивиться на вагітну жінку, не помічаючи округлого живота. І, чуючи, як жінка з усмішкою кілька разів приказує: «Я щось притомилася», в’язне до неї з недоречним запитанням: «Та що таке з вами?». Але тільки-но хтось кине: «Вона при надії», йому в очі впаде її живіт і, крім живота, він більше нічого не бачить. Розум відкриває нам очі, з’ясована помилка дає нам нове чуття.
Чого варта ворожнеча Капулетті й Монтеккі проти всіляких завад, які треба було подолати, особливих перешкод, які природа наставила на шляху й так не частих випадків, здатних породжувати таку любов, перш ніж колишній жилетник, виряджаючись цнотливо на службу, захитався, засліплений, перед роздобрілим п’ятдесятилітком. Такий Ромео й така Джульєтта, як вони, цілком слушно можуть думати, що їхнє кохання не хвилинна примха, а найсправжнісіньке призначення, закладене в гармонії натур як їхніх власних, так і їхніх далеких предків, закладене в дідизні; вони можуть думати, що їх вабить одне до одного сила, яку можна порівняти з тією, що правила світами, де точилися наші попередні життя.