Відгуки і рецензії читачів
15.10.2026
Писати про 18 століття – завдання з зірочкою.
18 століття вражає великим парадоксом – з одного боку, це століття поступової інтеграції козацької України в склад Російської імперії, з іншого ж боку – це час великих культурних та політичних досягнень, про які нам незручно говорити, адже там десь на фоні точно буде Російська імперія, і майже завжди – в позитивно-нейтральному образі.
Все, що сталося між Мазепою і Шевченком, до сьогодні часто подається в дуже спрощеному, чорно-білому варіанті «окупації/колонізації»
Родини Розумовських, Полуботків, Скоропадських, Лизогубів, Кочубеїв, Ханенків – про них складно говорити однозначно в широкому дискурсі.
Якщо в деяких аспектах нашої історії ми пішли вперед, то 18 століття все ще зручно подавати в народознавчих категоріях часів Грушевського – як зраду еліт та імперську окупацію.
Девід Сондерс пропонує зовсім іншу оптику, яка останні десятиліття несміливо підіймає голову.
Вона складна та провокаційна, потребує певної історичної відповідальності та сміливості, найголовніше – вона підводить нас до деконструкції тисячолітнього «народу-жертви», принаймні в лівобережному аспекті 18 століття.
Головна думка Девіда Сондерса, що проходить через все дослідження: Україна не була «молодшим братом» Росії, ба більше, навпаки - тривалий час саме Україна була «культурним донором» для Російської імперії.
Без українців Православна церква, освітня та медична системи, журналістика та історія в Росії були би зовсім іншими не в кращу сторону. Навіть Петербург, за виразом Євгена Гребінки, якийсь час був колонією «освічених малоросіян»
Автор розбиває книгу на кілька рівнозначних розділів, окремо говорячи про українців в політиці, журналістиці,освіті, церкві, історії та літературі.
Книга побудована на коротких біографіях діячів – від канцлера Російської імперії Олександра Безбородька до письменника і видавця Василя Рубана.
Чому ці люди обрали саме такий шлях?
Хтось, як Василь Рубан, був щиро закоханий у свою «Малоросію» і хотів відкрити її для всієї імперії. Хтось, як Віктор Кочубей, хотів стати «великоросом» і щиро намагався позбутись українських рис. Хтось, як Олександр Безбородько, робив політичну кар’єру і будував малоросійське петербурзьке «земляцтво», оточуючи себе вихідцями з України.
Хтось поїхав очолювати школи та єпархії, медичні заклади та літературні журнали.
Українці, що будували Російську імперію, робили це не з безвиході і не з примусу. Не завжди, але часто це був їхній, якщо хочете, цивілізаційний вибір – будувати Україну з Росією на противагу Речі Посполитій чи Османській імперії.
Теза дискусійна, провокативна, можливо – неправдива.
Але мені здається, що ми часто забуваємо одну річ: станом на 18 століття Росія для багатьох представників козацької еліти видавалась як мінімум меншим злом, а як максимум – привабливою альтернативою у трикутнику «Росія-Річ Посполита-Османська імперія».
Так, це призвело до жахливих наслідків, які впливають на нас до сьогодні. Проте головне завдання історика -не піддатися спокусі оцінювати історичні процеси через погляди та уявлення сучасності.
Люди, описані в цій книзі, мали дуже складну, малозрозумілу нам ідентичність, що ґрунтувалась на подвійності – з одного боку, патріотизмі та любові до країни свого походження – Малоросії чи України, з іншого ж – відданості до імперії.
Часто це була відданість не колоніальна, як ми сьогодні уявляємо, а паритетна – як одних з архітекторів Російської імперії.
Але є одне але.
Праця Сондерса трохи однобока, і зосереджує свою увагу на українцях, як будівничих імперії, розмиваючи межу між добровільною інтеграцією та вимушеною асиміляцією в умовах імперського тиску.
Сондерс, з одного боку, показує українців як активних архітекторів імперії, що «експортували» культуру в Петербург. З іншого боку, автор випускає з уваги той факт, що українські інтелектуали їхали до імперської столиці не лише за амбіціями і щирою вірою в імперію, а й тому, що культурний та політичний простір у самій Україні систематично звужувався – поступове перетворення реальної автономії у віртуальну не дасть збрехати.
Автор фокусується на «впливі», але замовчує, як цей вплив знекровлював власне українську політичну еліту, інтегруючи її до загальноросійської.
Сондерс багато пише про те, що українці принесли в російську культуру, але мало про те, що вони в ній втратили – і це, мабуть, найголовніший мінус цієї праці.
Хронологічно вона завершується першим великим ідеологічним конфліктом України і Росії – впливом ідей «Молодої Європи» Мадзіні, перших «розлучних праць» Костомарова та Максимовича та проникнення в Україну панславістського руху (Кирило-Мефодіївське братство)
Автор детально описав про період «впливу» України на Росію, і зовсім не прослідкував, як цей вплив перетвориться на поглинання та перетравлювання «малоросійства» в імперському морі.
Попри все, я щиро радий, що ця книга вийшла українською. Вона була потрібна давно, ще на позавчора – адже з'явилась на світ далекого 1985 року.
Історична наука пішла далі, з’явилось багато досліджень імперіалізму та колоніалізму.
В дечому тези автора застарілі, іноді – невірні. Але праця Девіда Сондерса – одна з ключових для розуміння нашого парадоксального і складного 18 століття.
18 століття вражає великим парадоксом – з одного боку, це століття поступової інтеграції козацької України в склад Російської імперії, з іншого ж боку – це час великих культурних та політичних досягнень, про які нам незручно говорити, адже там десь на фоні точно буде Російська імперія, і майже завжди – в позитивно-нейтральному образі.
Все, що сталося між Мазепою і Шевченком, до сьогодні часто подається в дуже спрощеному, чорно-білому варіанті «окупації/колонізації»
Родини Розумовських, Полуботків, Скоропадських, Лизогубів, Кочубеїв, Ханенків – про них складно говорити однозначно в широкому дискурсі.
Якщо в деяких аспектах нашої історії ми пішли вперед, то 18 століття все ще зручно подавати в народознавчих категоріях часів Грушевського – як зраду еліт та імперську окупацію.
Девід Сондерс пропонує зовсім іншу оптику, яка останні десятиліття несміливо підіймає голову.
Вона складна та провокаційна, потребує певної історичної відповідальності та сміливості, найголовніше – вона підводить нас до деконструкції тисячолітнього «народу-жертви», принаймні в лівобережному аспекті 18 століття.
Головна думка Девіда Сондерса, що проходить через все дослідження: Україна не була «молодшим братом» Росії, ба більше, навпаки - тривалий час саме Україна була «культурним донором» для Російської імперії.
Без українців Православна церква, освітня та медична системи, журналістика та історія в Росії були би зовсім іншими не в кращу сторону. Навіть Петербург, за виразом Євгена Гребінки, якийсь час був колонією «освічених малоросіян»
Автор розбиває книгу на кілька рівнозначних розділів, окремо говорячи про українців в політиці, журналістиці,освіті, церкві, історії та літературі.
Книга побудована на коротких біографіях діячів – від канцлера Російської імперії Олександра Безбородька до письменника і видавця Василя Рубана.
Чому ці люди обрали саме такий шлях?
Хтось, як Василь Рубан, був щиро закоханий у свою «Малоросію» і хотів відкрити її для всієї імперії. Хтось, як Віктор Кочубей, хотів стати «великоросом» і щиро намагався позбутись українських рис. Хтось, як Олександр Безбородько, робив політичну кар’єру і будував малоросійське петербурзьке «земляцтво», оточуючи себе вихідцями з України.
Хтось поїхав очолювати школи та єпархії, медичні заклади та літературні журнали.
Українці, що будували Російську імперію, робили це не з безвиході і не з примусу. Не завжди, але часто це був їхній, якщо хочете, цивілізаційний вибір – будувати Україну з Росією на противагу Речі Посполитій чи Османській імперії.
Теза дискусійна, провокативна, можливо – неправдива.
Але мені здається, що ми часто забуваємо одну річ: станом на 18 століття Росія для багатьох представників козацької еліти видавалась як мінімум меншим злом, а як максимум – привабливою альтернативою у трикутнику «Росія-Річ Посполита-Османська імперія».
Так, це призвело до жахливих наслідків, які впливають на нас до сьогодні. Проте головне завдання історика -не піддатися спокусі оцінювати історичні процеси через погляди та уявлення сучасності.
Люди, описані в цій книзі, мали дуже складну, малозрозумілу нам ідентичність, що ґрунтувалась на подвійності – з одного боку, патріотизмі та любові до країни свого походження – Малоросії чи України, з іншого ж – відданості до імперії.
Часто це була відданість не колоніальна, як ми сьогодні уявляємо, а паритетна – як одних з архітекторів Російської імперії.
Але є одне але.
Праця Сондерса трохи однобока, і зосереджує свою увагу на українцях, як будівничих імперії, розмиваючи межу між добровільною інтеграцією та вимушеною асиміляцією в умовах імперського тиску.
Сондерс, з одного боку, показує українців як активних архітекторів імперії, що «експортували» культуру в Петербург. З іншого боку, автор випускає з уваги той факт, що українські інтелектуали їхали до імперської столиці не лише за амбіціями і щирою вірою в імперію, а й тому, що культурний та політичний простір у самій Україні систематично звужувався – поступове перетворення реальної автономії у віртуальну не дасть збрехати.
Автор фокусується на «впливі», але замовчує, як цей вплив знекровлював власне українську політичну еліту, інтегруючи її до загальноросійської.
Сондерс багато пише про те, що українці принесли в російську культуру, але мало про те, що вони в ній втратили – і це, мабуть, найголовніший мінус цієї праці.
Хронологічно вона завершується першим великим ідеологічним конфліктом України і Росії – впливом ідей «Молодої Європи» Мадзіні, перших «розлучних праць» Костомарова та Максимовича та проникнення в Україну панславістського руху (Кирило-Мефодіївське братство)
Автор детально описав про період «впливу» України на Росію, і зовсім не прослідкував, як цей вплив перетвориться на поглинання та перетравлювання «малоросійства» в імперському морі.
Попри все, я щиро радий, що ця книга вийшла українською. Вона була потрібна давно, ще на позавчора – адже з'явилась на світ далекого 1985 року.
Історична наука пішла далі, з’явилось багато досліджень імперіалізму та колоніалізму.
В дечому тези автора застарілі, іноді – невірні. Але праця Девіда Сондерса – одна з ключових для розуміння нашого парадоксального і складного 18 століття.