Відгуки і рецензії читачів
15.10.2026
Мемуари – складний жанр для читання.
Мабуть, їх не складно писати, коли ти пишеш про себе і навіть для себе, але щоб написати спогади, цікаві іншим – треба постаратись.
Спогади – це завжди рулетка.
Цікава для вас людина може написати жахливі мемуари, а може й навпаки – вийде ретроспективний бестселер.
Мемуари бувають скучні.
Бувають занадто детальні і затягнуті.
Бувають безграмотно написані.
Бувають занадто ідеологічні чи пропагандистські.
А бувають такі, як у Стефана Терлецького – інформативні, динамічні та неймовірно цікаві.
Хто такий Стефан Терлецький?
Зізнаюсь – до виходу книги "Від війни до Весмінстеру" я сам поняття не мав хто це такий.
Підозрюю, багато хто з вас теж не чув це прізвище.
Стефан Терлецький – єдиний українець, що став депутатом парламенту Великої Британії.
Стефан Терлецький – людина, що пройшла шлях від напівголодної юності остарбайтера до радника Маргарет Тетчер.
Стефан Терлецький – хлопчина з маленького села Антонівка під Івано-Франківськом, що став директором футбольного клубу «Кардіфф» та не останньою людиною цього валлійського міста.
Читаючи ці спогади, особисто я захоплювався тим, як людина не втрачає віру в Бога та себе. Скільки разів Стефан міг померти – і не помер. Скільки разів обставини змушували його зробити неправильний вибір – але ні, Терлецький народився під щасливою зіркою.
Стефан детально зупиняється на початку Другої світової війни, добре описує всю неоднозначність становища західноукраїнського населення, що опинилось у трикутнику «поляки-німці-радянці», не відчуваючи великих симпатій до жодної сторони, в той же час маючи зробити вибір на користь «меншого зла», яке в кожного було своїм.
Його, 16-річного хлопця, нацисти вивезли на примусові роботи до Райху, і так Терлецький опиняється на кількох фермах біля м. Фойтсберг у Австрії.
Цей етап життя Стефан описав найдетальніше – у всій його жахливості та періодичній радості.
Стефан Терлецький дуже багато працював, майже ніколи не наїдався, взимку змушений був ночувати з худобою, неймовірно сумував за домом (невдовзі після його від’їзду померла матір), та, в той же час, австрійські ферми, ліси та містечка стали його школою, його дорослішанням та становленням.
Тут він вперше здійснив акт боротьби за людську гідність, вперше закохався, вперше заробив кошти, вперше опинився за ґратами і загалом – пройшов першу школу життя.
Після завершення WWII Терлецький опинився в радянській зоні окупації, тому змушений був тікати – він, як і тисячі інших українців, не хотів повертатись до «соціалістичного раю» і волів опинитись в американсько-британській зоні окупації.
В нього це вийшло – і він зміг, після кількарічного перебування в таборах інтернованих, виїхати до Британії та осісти у Вельсі.
Крізь всі спогади Терлецький проніс дві великі ідеї: віру в Бога та бажання мати хорошу освіту.
Неодноразово Стефан наголошує, що його ціль – здобути освіту, а не працювати різноробочим все життя.
Це була його мрія, яка допомагала у складних епізодах життя, яких було більш ніж достатньо.
Терлецький був ревним греко-католиком і проніс віру крізь всі жахливі випробування, що випали на його долю, долю сім’ї та нації.
Окрема любов – це розділи про його футбольну пристрасть – футбольний клуб «Кардіфф»
(Тепер я став слідкувати за цим клубом)
Не впевнений на 100%, але, думаю, не так багато українців були директорами англійських футбольних клубів.
Прекрасний і одночасно жахливий епізод стався з Терлецьким, коли його «Кардіфф» у Кубку Кубків мав грати з «Динамо» (Тбілісі).
Він, директор і перше обличчя клубу, так і не зміг полетіти на виїзд, бо небезпідставно підозрював, що назад він вже не повернеться і поїде до батька працювати на шахти безмежно-жахливої зауральської Росії.
Не дивно, що Терлецький був членом Консервативної партії ВБ і загалом, був, як мені здається, ліберальним консерватором за своїми політичними поглядами.
Від Консервативної партії пан Стефан балотувався на всіх виборах – від місцевих в Кардіффі до виборів у Британський парламент.
Мемуари мають безліч прекрасних, смішних та повчальних історій, про які я вам зараз не скажу, бо ви маєте ці мемуари прочитати самостійно).
Що по мінусах?
Єдине, що мені не сподобалось – Терлецький завжди називає СРСР Росією, Радянською Росією або й Російською імперією і ніколи не виділяє окремо жодну з республік, навіть УРСР.
Знаю, питання все ще дискусійне про роль і статус УРСР, та особисто мені різало вухо, коли в село, де вчився малий Стефан «прислали вчительку-росіянку з Києва» або коли Київ чи Харків Терлецький називає частиною «Радянської Росії».
Загалом, це розповсюджена практика ІІ половини ХХ століття– ототожнювати СРСР і Росію, тому нема нічого дивного, що Терлецький говорив саме так.
Також в тексті є кілька невідповідностей подій та сюжетів, але це невід’ємний «гріх» мемуарів – завжди можна щось забути/переплутати. Добре, що з книгою попрацював редактор і кілька таких моментів виніс в примітки з поясненнями.
Загалом спогади Стефана Терлецького «Від війни до Вестмінстеру» дуже інформативні, цікаві та гарно написані. Можу сказати, що це одні з найкращих мемуарів що я читав, а читав я, повірте, не мало.
Мабуть, їх не складно писати, коли ти пишеш про себе і навіть для себе, але щоб написати спогади, цікаві іншим – треба постаратись.
Спогади – це завжди рулетка.
Цікава для вас людина може написати жахливі мемуари, а може й навпаки – вийде ретроспективний бестселер.
Мемуари бувають скучні.
Бувають занадто детальні і затягнуті.
Бувають безграмотно написані.
Бувають занадто ідеологічні чи пропагандистські.
А бувають такі, як у Стефана Терлецького – інформативні, динамічні та неймовірно цікаві.
Хто такий Стефан Терлецький?
Зізнаюсь – до виходу книги "Від війни до Весмінстеру" я сам поняття не мав хто це такий.
Підозрюю, багато хто з вас теж не чув це прізвище.
Стефан Терлецький – єдиний українець, що став депутатом парламенту Великої Британії.
Стефан Терлецький – людина, що пройшла шлях від напівголодної юності остарбайтера до радника Маргарет Тетчер.
Стефан Терлецький – хлопчина з маленького села Антонівка під Івано-Франківськом, що став директором футбольного клубу «Кардіфф» та не останньою людиною цього валлійського міста.
Читаючи ці спогади, особисто я захоплювався тим, як людина не втрачає віру в Бога та себе. Скільки разів Стефан міг померти – і не помер. Скільки разів обставини змушували його зробити неправильний вибір – але ні, Терлецький народився під щасливою зіркою.
Стефан детально зупиняється на початку Другої світової війни, добре описує всю неоднозначність становища західноукраїнського населення, що опинилось у трикутнику «поляки-німці-радянці», не відчуваючи великих симпатій до жодної сторони, в той же час маючи зробити вибір на користь «меншого зла», яке в кожного було своїм.
Його, 16-річного хлопця, нацисти вивезли на примусові роботи до Райху, і так Терлецький опиняється на кількох фермах біля м. Фойтсберг у Австрії.
Цей етап життя Стефан описав найдетальніше – у всій його жахливості та періодичній радості.
Стефан Терлецький дуже багато працював, майже ніколи не наїдався, взимку змушений був ночувати з худобою, неймовірно сумував за домом (невдовзі після його від’їзду померла матір), та, в той же час, австрійські ферми, ліси та містечка стали його школою, його дорослішанням та становленням.
Тут він вперше здійснив акт боротьби за людську гідність, вперше закохався, вперше заробив кошти, вперше опинився за ґратами і загалом – пройшов першу школу життя.
Після завершення WWII Терлецький опинився в радянській зоні окупації, тому змушений був тікати – він, як і тисячі інших українців, не хотів повертатись до «соціалістичного раю» і волів опинитись в американсько-британській зоні окупації.
В нього це вийшло – і він зміг, після кількарічного перебування в таборах інтернованих, виїхати до Британії та осісти у Вельсі.
Крізь всі спогади Терлецький проніс дві великі ідеї: віру в Бога та бажання мати хорошу освіту.
Неодноразово Стефан наголошує, що його ціль – здобути освіту, а не працювати різноробочим все життя.
Це була його мрія, яка допомагала у складних епізодах життя, яких було більш ніж достатньо.
Терлецький був ревним греко-католиком і проніс віру крізь всі жахливі випробування, що випали на його долю, долю сім’ї та нації.
Окрема любов – це розділи про його футбольну пристрасть – футбольний клуб «Кардіфф»
(Тепер я став слідкувати за цим клубом)
Не впевнений на 100%, але, думаю, не так багато українців були директорами англійських футбольних клубів.
Прекрасний і одночасно жахливий епізод стався з Терлецьким, коли його «Кардіфф» у Кубку Кубків мав грати з «Динамо» (Тбілісі).
Він, директор і перше обличчя клубу, так і не зміг полетіти на виїзд, бо небезпідставно підозрював, що назад він вже не повернеться і поїде до батька працювати на шахти безмежно-жахливої зауральської Росії.
Не дивно, що Терлецький був членом Консервативної партії ВБ і загалом, був, як мені здається, ліберальним консерватором за своїми політичними поглядами.
Від Консервативної партії пан Стефан балотувався на всіх виборах – від місцевих в Кардіффі до виборів у Британський парламент.
Мемуари мають безліч прекрасних, смішних та повчальних історій, про які я вам зараз не скажу, бо ви маєте ці мемуари прочитати самостійно).
Що по мінусах?
Єдине, що мені не сподобалось – Терлецький завжди називає СРСР Росією, Радянською Росією або й Російською імперією і ніколи не виділяє окремо жодну з республік, навіть УРСР.
Знаю, питання все ще дискусійне про роль і статус УРСР, та особисто мені різало вухо, коли в село, де вчився малий Стефан «прислали вчительку-росіянку з Києва» або коли Київ чи Харків Терлецький називає частиною «Радянської Росії».
Загалом, це розповсюджена практика ІІ половини ХХ століття– ототожнювати СРСР і Росію, тому нема нічого дивного, що Терлецький говорив саме так.
Також в тексті є кілька невідповідностей подій та сюжетів, але це невід’ємний «гріх» мемуарів – завжди можна щось забути/переплутати. Добре, що з книгою попрацював редактор і кілька таких моментів виніс в примітки з поясненнями.
Загалом спогади Стефана Терлецького «Від війни до Вестмінстеру» дуже інформативні, цікаві та гарно написані. Можу сказати, що це одні з найкращих мемуарів що я читав, а читав я, повірте, не мало.