Вікторіанська психопатка

Я дуже давно хотіла прочитати «Вікторіанську психопатку». Ще коли вперше побачила її на Goodreads, книжка мене зацікавила, тому, коли дізналася, що її нарешті переклали українською, дуже зраділа й одразу передзамовила. А щойно отримала — досить швидко взялася за читання, бо історія виявилася настільки захопливою, що відірватися було складно.

Мені дуже сподобався стиль Вірджинії Фейто, хоча переклад місцями змушував зупинятися й гуглити незнайомі слова. І я зараз не про якусь там «мжичку», а про дещо складнішу лексику. Наприклад, слово «сливе», яке означає «майже». А я, на хвилиночку, прочитала близько семисот книжок і досі дізнаюся щось нове ☺️

Головна героїня, Вінніфред, — це окремий вид задоволення для читача, якому подобається спостерігати за морально неоднозначними персонажами. Вона одночасно відштовхує і притягує, а її вчинки змушують раз у раз думати: «Господи, жіночко, шо ти твориш?!» І все ж таки хочеться читати далі, бо цікаво, на що вона ще здатна.

Особливо мені сподобалося, як авторка передає внутрішню пітьму Вінніфред, її бажання бути прийнятою та водночас залишити по собі слід. Є в книжці одна цитата, яка, на мою думку, дуже добре це передає:

Споглядаючи своє чисте і поважне відображення у люстрі, я роззявляю рота, силкуючись розгледіти всередині себе Пітьму, підглянути, чи не визирає вона з мого єства — слизька, м’язиста і зубата, наче проковтнута цілою мінога. У цей мій перший ранок у Енсор-гаусі я думаю: «Вони мене не полюблять». Я думаю: «Вони мусять мене полюбити». Думаю: «Вони мене запам’ятають.

Спочатку я навіть не до кінця розуміла, навіщо Вінніфред усе це робить і чого саме хоче від родини, до якої причепилася. Проте ближче до фіналу авторка поступово розкриває її мотиви, і тоді багато чого стає зрозумілішим.

Окремо хочу відзначити, наскільки ця книжка брудна, гидотненька й безкомпромісна у своїх описах. Тут є ще одна цитата, яка мені дуже сподобалася:

Ніяк не можу втямити, з якого дива чоловіки думають, ніби балачки про наругу опечалюють жінок. Жінок, які щомісяця кривавляться, які розтирають між пальцями згустки крові і чавлять їх, мов комах, а інколи неспроможні на це, бо мають справу не зі згустками крові, а з м’ясистими волокнами язикової барви з матки. Жінок, яких розриває від пологів, піхва яких роздирається і анус провисає, заки в них впиваються крихітні тверді нігтики, та ще плаценти, схожі на тлусті філе-міньйони.

Ну хіба це не прекрасно у своїй гидотності? 😁 Мені подобається, як авторка не намагається зробити текст комфортним для читача, а говорить про неприємні речі прямо. Ця історія не боїться бути огидною, провокативною та місцями шокуючою, і саме це робить її такою цікавою.

А ще я була неабияк здивована історією із зеленими сукнями вікторіанської епохи, адже певні барвники містили миш’як і могли отруювати тих, хто з ними працював. Звісно ж, я пішла це гуглити, бо як таке можна було пропустити?!

Найбільше мене вразила історія з Друзіллою, яка почала вбивати разом із Вінніфред, а потім звинуватила її в усьому. І я зовсім не очікувала такої підстави від маленької дівчинки! Але ще сильніше мене здивувало те, що Вінніфред навіть не спробувала розповісти, що Друзілла теж була її співучасницею.

І ось тут я задумалася: а що, якщо Друзілла виросте другою Вінніфред? Адже ніщо не заважає їй повторити цей шлях. Для мене це дуже сильний фінальний хід і водночас чудова затравочка на можливе продовження. Я б із задоволенням прочитала ще одну книжку, бо тепер мені страшенно цікаво, що буде далі.

Підсумовуючи, «Вікторіанська психопатка» — це темна, огидненька, місцями шокуюча історія про пітьму всередині людини, за якою водночас цікаво й моторошно спостерігати. Мені сподобався стиль авторки, головна героїня, поступове розкриття її мотивів і, звісно, фінал, якого я не очікувала.

🩸9/10🩸

Жорстока сатира, кривава іронія, убивчий гротеск — саме так я б охарактеризувала роман Вірджинії Фейто «Вікторіанська психопатка», де провідні тропи старої-доброї класики подані із забарвленням АНТИ-.

Тож, головна героїня — не романтична бідна сирота (хоч вона таки бідна, і справді сирота), змушена смиренно служити заможній родині. Про відданість тут теж не йдеться. Її приїзд до Енсор-гаусу у якості гувернантки — це, швидше, акт антипокори й антисмирення.

Родина Паундсів — не консервативна й не добропристойна (як і гості, що завітали до маєтку на Різдво). У зображенні аристократії авторка вдалася до гіпертрофованих, майже карикатурних штрихів. Вони жорстокі, розпусні, ненажерливі, самозакохані і вона навіть не намагається це якось завуалювати.

Вікторіанські традиції, зокрема повʼязані зі святкуванням Різдва, тут показані крізь призму вищезгаданих персоналій.
Дванадцять днів Різдва в інтерпретації Вірджинії Фейто — очевидне і свідоме переосмислення діккенсівських тропів, тільки замість духовного очищення й відпущення гріхів (згадаймо Скруджа) маємо криваву розправу.

Насправді, тут порушено ряд дійсно серйозних тем (дитяча праця й смертність на виробництві до прикладу), але, за всіма прєлєстями образу головної героїні, читач заледве має змогу заглиблюватися в такі деталі.

Це дійсно неординарна книга, хоч полюс цієї неординарності кожен читач визначить для себе сам.

«Вікторіанська психопатка» Вірджинія Фейто
Видавництво Віват

Атмосферний готичний трилер-горор з вибуховою сумішшю жорстокості, іронії та сарказму. Невеличка книга сповнена феміністичної люті, яскравих описів та вишуканого тексту(дякую перекладачу за виконану роботу). Якщо ви любите шалені історії з непересічними героями, яких мʼяко кажучи можна назвати темно-сірими - то зверніть увагу на цю новинку.

Сюжет розгортаються в Англії у 19ст. Головна героїня Вініфред Нотті - молода гувернантка, яка приїздить до похмурого маєтку Енсор-Гаус, аби навчати дітей заможної родини Паундсів, хоча скоріше слідкувати аби ті не муляли очі батькам.
Жінка має купу скелетів у шафі й не гребує додавати туди нових))) Соціапатична служниця має власні плани на усю родину, які хоче реалізувати до Різдва, тому їй приходиться трішки вгамувати своїх демонів аби протриматись на посаді й не вколошкати ненароком роботодавців. Вінні спостерігає за лицемірством, збоченнями та жорстокістю господарів і з кожним днем бажання розплати посилюється… ще на початку вона повідомила читачам що через 3 місяці усі будуть мертві… та чи дійсно так? Й чому саме у цей маєток вона намагалася потрапити довгий час?

Макабричний гумор, похмура вікторіанська атмосфера, жорстка сатира над привілейованим та патріархальним суспільством та антигероїня у який ховається темрява - цей унікальний естетичний твір не для всіх, але я дійсно кайфонув! Тепер хочеться подивитися екранізацію, цікаво чи вдасться творцям передати увесь шарм твору?

Моя оцінка 9/10