Молода етнографиня Яна приїжджає до холодного, темного села, щоб дослідити українські вірування та традиції, і в процесі вплутується в сімейне життя своїх тимчасових сусідів: Максима, який переїхав до свого хворого на деменцію батька - колишнього лікаря та Люби, яка доглядає за ним. Книга читається дуже легко, вона про людей, про яких ти не просто читаєш, а ніби відчуваєш їх присутність, ніби ти з ними поруч. Загалом книга про пошук свого місця в житті, прагнення кохання та свободи.
Ідеальна для тих, хто хоче почитати щось іронічно-дотепне, затишне та зворушливе, і в той же час щемливе, про сучасну українську реальність під час війни, які так знайомі кожному українцю. Тут є і шум генераторів, і відключення світла, і тривоги з вибухами, і невизначеність, але навіть в такі часи є родинне тепло, любов та надія.
«Вівці цілі» не стала винятком, але тут до знайомої атмосфери додається повномасштабне вторгнення і тихий різдвяний настрій, який присутній крізь усю книгу. Ідея з розділами, прив’язаними до зимових свят, мені дуже сподобалась, бо ніби читаєш своєрідний календар.
Персонажі здебільшого дуже живі та впізнавані: тут і розлучена пара, сміливий підліток проти системи, дідусь з деменцією, турботлива піклувальниця Люба, сивий харизматичний художник Максим. Єдина, хто трохи вибивається з цього ансамблю, це головна героїня Яна. Вона ніби спостерігачка, дослідниця, яка то прив’язується до людей, то дратується ними, то намагається розгледіти щось глибше за їхніми буденними реакціями. Вона не стала для мене повністю переконливою, це зовсім не зіпсувало читання.
Окремо сподобались описані ритуали, зимові традиції та маленькі побутові дива, які роблять книгу дуже «затишною» попри війну за вікном. Це чудова історія на холодний сезон, вона тепла, іронічна й по-своєму лікувальна. Загально впевнено ставлю книзу 4 з 5 і рекомендую!
Окрім того, що ця книжка тригерить цілком очевидні почуття, щодо війни, вона також зачіпає дуже непередбачувані почуття в мені. Наприклад там є персонажка — Люба — я одночасно з неї сміялась і плакала, бо разом з абсолютно чарівним суржиком в ній вживалась релігійність і забобонність — просто збірний образ моєї бабусі та сусідок. ?
Історія з дослідженням ворожінь в мене теж влучила — колись ще в школі писались роботи з етнографії і розділи про зимові свята — від Романа до Йордана(так, до речі, розділи в книжці звуться — Романа, Катерини і т.д) були одні з улюблених.
Тут є дідусь, що все життя працював лікарем, а тепер страждає деменцією і всі по черзі ходять до нього "на прийом".?
Тут всі герої живі і правдоподібні, всі вирішують насущні проблеми, кожен з них по-своєму одночасно правий і ні, ну і ще є Едік — така бісяча мерзота, що реально хотілось плюнути в екран.
Ще один метч для мене це гумор — жорсткий, злободенний, життєвий. Не знаю як авторка це зробила, але я могла протягом сторінки спочатку сміятись, а потім вже втрирати сльози.
Від мене наполеглива агітація , я навіть не харилась, що тут відкритий фінал, бо я ж кажу — сприймалось це не як художній твір, а як розповідь знайомих, тож хто його зна шо далі буде:поживем — побачим.
Яна приїздить до покинутої батьківської хати в село під час повномасштабного вторгнення. Дівчина хоче зібрати матеріал про традиції, ворожіння та обряди зимового циклу свят з першоджерела. Їй доведеться стикнутися з реаліями життя під час війни.
Максим, сусід Яни, художник, який доглядає за батьком з деменцією і кожен рік пише його портрети. Його родина і друзі більш ніж дивні, а може це часи такі, коли у кожного своє наболіло. На свята збираються всі: мама, колишня дружина, син, брат з родиною, друг з коханою, сусідка і навіть, відлюдник. Виникають конфлікти і непорозуміння, що і не дивно, бо в кожного свої погляди на життя.
Авторка пише простою живою мовою, що робить книгу близькою для всіх і більш реалістичною. Але в цій книзі у мене було відчуття каші в голові і не відгукнувся жоден герой. Ця книга не повернула мене в батьківській дім, не нагадала про свята, не була реалістичною, вона не стала для мене близькою. Від цього трохи сумно, бо мені подобається, як пише Євгенія Кузнєцова і дуже хотілося щоб і ця книга потрапила в улюблені.
Яна приїздить в українське село досліджувати традиції зимових свят. Здається нічого дивного, проте період коли вона обрала свої гостини дивний і непередбачуваний. Зима 2022 року, перші блекаути, обстріли і повноцінна війна. То ж студенці з за кордону доводиться не тільки збагачувати етнографічний матеріал але й обростати новими прикметами пов'язаними з війною. Будь яка розмова чи нове знайомство зводиться до теми яка всіх хвилює. Тому чи вийде вдалим етнографічний проект чи доведеться писати про нову культуру?