Яна приїздить до покинутої батьківської хати в село під час повномасштабного вторгнення. Дівчина хоче зібрати матеріал про традиції, ворожіння та обряди зимового циклу свят з першоджерела. Їй доведеться стикнутися з реаліями життя під час війни.
Максим, сусід Яни, художник, який доглядає за батьком з деменцією і кожен рік пише його портрети. Його родина і друзі більш ніж дивні, а може це часи такі, коли у кожного своє наболіло. На свята збираються всі: мама, колишня дружина, син, брат з родиною, друг з коханою, сусідка і навіть, відлюдник. Виникають конфлікти і непорозуміння, що і не дивно, бо в кожного свої погляди на життя.
Авторка пише простою живою мовою, що робить книгу близькою для всіх і більш реалістичною. Але в цій книзі у мене було відчуття каші в голові і не відгукнувся жоден герой. Ця книга не повернула мене в батьківській дім, не нагадала про свята, не була реалістичною, вона не стала для мене близькою. Від цього трохи сумно, бо мені подобається, як пише Євгенія Кузнєцова і дуже хотілося щоб і ця книга потрапила в улюблені.
Яна приїздить в українське село досліджувати традиції зимових свят. Здається нічого дивного, проте період коли вона обрала свої гостини дивний і непередбачуваний. Зима 2022 року, перші блекаути, обстріли і повноцінна війна. То ж студенці з за кордону доводиться не тільки збагачувати етнографічний матеріал але й обростати новими прикметами пов'язаними з війною. Будь яка розмова чи нове знайомство зводиться до теми яка всіх хвилює. Тому чи вийде вдалим етнографічний проект чи доведеться писати про нову культуру?