Власне життя. Дев'ять письменниць починають усе спочатку

Пронизлива суміш мемуарів, критики й біографії про те, що означає бути жінкою і прагнути бути вільною

Навіть змін розміром з піщинку може вистачити. Можна висловити свою думку за вечерею, як Мері, почати пити вино й плакати, як Сімона, чи прокинутися раніше й взятися за письмо, як Лену, персонажка Неаполітанських романів Ферранте. Можна спробувати відкритий шлюб, вирішити народити дитину від коханця або почати брехати, щоб досягнути свого. Йдеться не про самовдосконалення, а про свободу. І змінитися — один зі способів стати вільною. Можна стати більшою чи меншою феміністкою, писати більше, менше, а то й взагалі припинити, набратися сміливості діяти відповідно до власних переконань чи засуджувати суспільство з усамітнення.

За кілька років у шлюбі Джоанна Біґґс зрозуміла, що прагне іншого життя. І попри особисті переживання, тиск суспільства й відсутність уявлень про те, що і як робити далі, вона розлучилась. У пошуках відповідей на ці питання Джоанна звернулася до улюблених письменниць — Сімони де Бовуар, Сильвії Плат, Мері Шеллі, Вірджинії Вулф та інших — і на сторінках їхніх життів і творчості знайшла те, що шукала.

«Власне життя» поєднує мемуари й літературну критику, досліджує постаті видатних письменниць, знімає їх із п'єдесталів і розглядає під новим, неочікуваним кутом. Що давало жінкам силу писати? Чого ми можемо в них навчитися? Чи є домашнє життя для жінки пасткою? Чи існують у шлюбі «жіночі» й «чоловічі» ролі? І чому жінкам так важливо читати жінок? 

Джоанна Біґґс намагається знайти сміливі й подекуди контроверсійні відповіді на питання, як жінки впродовж століть виборювали власну інтелектуальну свободу і право голосу.

Чому варто прочитати книжку «Власне життя. Дев'ять жінок-письменниць починають все спочатку»?

• Дослідження життя і творчості відомих письменниць під унікальним феміністичним дискурсом пошуку себе.
• Можливість більше дізнатися про Сильвію Плат, Сімону де Бовуар, Елену Ферранте, Вірджинію Вулф й багатьох інших.
• Нонфікшн, що поєднує в собі мемуари, есеїстику й self-help мотиви.
• Радикальне дослідження життів інших людей, завдяки яким ми знаходимо паливо для власних життєвих пошуків.
• Найкраща книжка 2023 року за версією Vulture та The Millions.

Про авторку:

Джоанна Біґґс (Joanna Biggs) — письменниця, видавчиня і заступниця редактора в Yale Review. Писала для таких медіа, як London Review of Books, New Yorker, New York Review of Books, New York Times, Harper's Magazine, Nation, New Republic, Bookforum, Granta, Paris Review online, Financial Times, Guardian, Observer та Sunday Times. Працювала в London Review of Books та була старшою редакторкою у Harper's Magazine.
У 2017 році стала співзасновницею видавництва Silver Press, яке публікує феміністичну літературу. А у 2024 році Джоанна стала лавреаткою премії імені Нони Балакіян за досягнення в рецензуванні.

Цитати:

Про Вірджинію Вулф

Якщо кінець її життя був зимою — смерть, війна, втрати, старіння — то 1920-ті, після одужання, нагадували літо. Як і Еліот, Герстон, Бовуар та Моррісон, вона розквітла після сорока. Вона познайомилася з Вітою Саквілль-Вест і закохалася в неї, а ще — написала багато з книжок, які зосталися з нами: «Місис Делловей», відтак — «До маяка», «Орландо», і, зрештою, «Власну кімнату». 

Так я вперше поглянула на Вірджинію Вулф: жінку, яка хотіла викочуватися з ліжка в павутину запашних квітів, ту, яка кохала жінок, але залишалася вірною чоловікові, ту, яка боялася, що її зажура повернеться, письмо зміліє, і яка достатньо переймалася гардеробами, щоб давати своїй племінниці, Анджеліці, сто фунтів щороку, аби та купила собі одежі.

Про Сімону де Бовуар

За дванадцять років після того, як «Друга стать» вийшла друком 1949 року, вона й далі отримувала листи від жінок, які писали, що ця книжка «порятувала» їх. Психіатри прописували читання «Другої статі» пацієнткам. Ця книжка принесла їй найбільше задоволення. Тепер молодші жінки писали «від свого імені, як суб’єктки, свідомі, вільні». (До менш захопленої авдиторії належали Норман Мейлер, чия дружина покинула його, прочитавши книжку, Папа Римський, який її заборонив, і Франсуа Моріак, який сказав дописувачеві до Les Temps modernes, що «вагіна вашої начальниці не має від мене секретів»).

У 1954 році, коли їй було сорок шість, «Мандарини» отримали Ґонкурівську премію. Бовуар стала лише другою жінкою, щодо якої за пів століття журі змогло дійти згоди (першою була Ельза Тріоле). Вона відмовилася «парадувати» перед пресою і замість традиційної колотнечі в ресторані «Друан» пообідала з «сімейкою», зокрема з Клодом Ланцманом — своїм коханцем, першим чоловіком, з яким вона вирішила ділити житло.

Про Елену Ферранте

Ферранте натякає, що супротив може виявитися необхідністю. Чепурне, покірне, утішливе, приємне життя, до якого заохочують жінок, не зможе породити генійок на зразок Ґертруди Стайн чи Рафаелли Черулло. Бовуар у «Другій статі» стверджує те саме: жінки, не читайте того, що вам наказують, почитайте те, що приваблює вас; сходіть на прогулянку до океану, якого раніше не бачили, замість ретельно намотувати кола парком; ви не мусите залишатися в шлюбі, в якому більше не хочете бути, — надайте своєму життю тієї форми, яка значлива для вас, у першу чергу для вас.

Це майже штамп: безліч книжок, фільмів і серіалів досліджують жіноче визволення, тільки щоб наприкінці наділити героїню чоловіком і дитиною. Читання життів і текстів цих книжок навчило мене раніше незнаного: є багато способів добре робити роботу, жити щасливим життям, і в межах конвенційного устрою це не так поширено, як могло б здаватися. Часом приклади, які я обрала, доводять мене до відчаю, але тоді я міркую: якщо вона змогла, я можу принаймні спробувати. Я ніколи не думала, що зможу стати Сімоною де Бовуар, але я завжди знала, що вона була, і коли я почувалася цілковито розгублено й відчайдушно чіплялася за уламки власного життя, мені вистачало цього знання.