Минулого року я вперше прочитав книгу цього автора - "Сяйво" і моя думка змінилась. І чим більше я читав його книг, тим більше вона змінювалась. І от, нарешті, мій 6 роман Стівена Кінга - "Воно", вибраний для літнього читання і не спішно прожитий за 10 чудових вечорів. Як то кажуть, тут задум майстра був реалізований на всі 100%.
Проте я досі дивуюсь, на скільки Стівен Кінг вміє розширювати враження від історії. Кожна дрібничка, кожна деталь додає якусь частинку відповіді у великий пазл роману, масштаб якого починаєш розуміти ще на початку. Неначе проживаєш чиєсь життя його очима. А скільки всяких цікавинок можна побачити в зносках перекладача... Це прям ціла гора інформації, по якій можна вчити історію США. Не згодний з деякими людьми, які вважають, що роман десь просідає або затягнутий. 1344 сторінки лише виглядають неприступним Еверестом, проте як тільки їх починаєш, то летиш на лижах з самої вершини до останньої крапки.
Для мене - це роман про дитинство. Про те, скільки всього нас, вже дорослих людей, пов'язує з тим часом і як це може вплинути на нашу подальшу долю. До приємно - ностальгічного щемління в серці це все описано. Видно, що автор вклав душу і любов в цей твір (та 4 з хвостиком років на написання). Бо читаєш і відразу згадуєш своє минуле. А деякі моменти, які згадані лише побіжно, є знайомими (наприклад, як Бен думав про те, як воно - дивитись з темряви на сяйво і бути поза світлом) і так влучно описані, неначе взяті з твоїх власних думок.
А ще цю книгу можна порадити батькам, адже в ній, хоч і в фантастичній історії, описано життєві моменти взаємин батьків і дітей. Я б навіть сказав - вона створює ефект дзеркала, в якому ми можемо побачити власне дитинство.
Дуже багато емоцій дала мені ця книга, які ще довго вируватимуть в моїх думках. Вона точно потрапила в мій топ - 3 улюблених у Стівена Кінга. Важко охопити відразу все, згадати всі моменти, які викликають приємні мурахи, тож я описав лише краплинку в морі.
Тож читайте книги, читайте Стівена Кінга і не бійтесь - в його романах і оповіданнях заховані не монстри і темрява, а якраз навпаки - любов і світло, яке переможе і буде жити не зважаючи ні на що.
***
"Тож не барися - їдь, їдь геть, поки ще є трохи світла, залишай Деррі позаду, полишай спогади... та не бажання. Воно залишиться - яскрава згадка про те, ким ми були й у що вірили в дитинстві, про все, що палало в наших очах, коли ми губилися, а вітер шумів уночі.
Їдь і спробуй утримати посмішку. Злови приймачем рок-н-рол та їдь до життя зі всенькою хоробрістю, усією вірою, яка в тебе лишилася. Будь хоробрим, вірним собі та тримайся.
Усе решта - лиш темрява"
Це уже давно культова історія, яку неодноразово екранізували.
Історія розпочинається з того, що певній групі людей по черзі телефонує друг з містечка Деррі, з закликом повертатися додому, бо Воно повернулося.
А вони пообіцяли, що коли це станеться, вони знову зберуться і дадуть йому бій.
Так починається історія повернення друзів додому, які уже давно не спілкувалися, які покинули Деррі з надією туди більше не повертатися.
Але клятва була дана, і треба її виконувати. І чим ближче кожен з них наближається до Деррі, то все більше спогадів до них повертаєтья.
Далі історія йде у двох часових проміжках.
Читач занурюється у дитячі спогади цієї компанії. Переживає з ними усі їхні травми та ті моменти, які стали доленосними. І звісно читач вперше стикається з всеохопним злом, з яким доводиться боротися головним героям.
Це дуже монументальна робота про боротьбу добра зі злом. І це зло є не завжди у формі крипового клоуна. Воно ближче і небезпечніше, а ще на нього закривають очі ті, хто мав би рятувати дітей від такої несправедливості. Адже самі діти рятувати себе не можуть.
Але в книзі є багато нюансів, від яких дуже некомфортно, і які викликають багато питань.
Чого варта фінальна сцена в каналізації, яка убиває всі позитивні враження від книги.
Я таке не можу толерувати.
На перший погляд здається, що оповідь йде про страшну сутність, монстра, який немає імені. Та читаючи, розумієш, що найбільшим жахом тут виступає ніщо інше, як усвідомлення дорослішання. Страх змін, повернення спогадів, які хотілось би більше ніколи не згадувати та минулого, що суттєво вплинуло на подальше життя героїв. Цікаво спостерігати за паралелями книги. Події дитинства так чи інакше повторюються, повертаються старі звички, колишня дружба, але часи змінюються, герої дорослішають й інакше дивляться на цей світ. А їхнє дитинство минуло назавжди.
«Воно» – це книга в першу чергу про життя, любов та безцінну дружбу. Цю історію варто прожити від самого початку до кінця, і я запевняю, що ви цього не пошкодуєте. Така велика кількість сторінок ще ніколи не була для мене замалою, як у випадку з «Воно».