Це дуже емоційна й водночас проста за формою історія про останній день двох підлітків, яким повідомили, що вони помруть. Альтернативний Нью-Йорк із сервісом “Вісники смерті“ звучить як фантастика, але лякає саме своєю буденністю. Матео і Руфус знаходять одне одного через застосунок, щоб не залишатися наодинці, і за один день проживають більше, ніж дехто за роки.
Так, тут є певні кліше й сюжетні умовності, але емоційно роман мені сподобався. Він про страх, прийняття, дружбу й кохання, яке народжується тоді, коли часу майже немає. Тема смерті тригерна, а ще не відпускає той дивний парадокс, ніби саме повідомлення про смерть її й наближає. І так, я б не хотіла жити в такому майбутньому. Краще вже невідомість, ніж такий відлік. Але як історія про цінність кожного дня – це щемко й світло. І цікаво, що Матео з Пуерто Ріко, якщо ви розумієте про що я.
Розвиток історії ми дізнаємось погодинно з двох сторін як Матео так і Руфуса. Також є розділи від інших персонажів, вплив яких ми зрозуміємо ближче досередини історії.
Назва книги повністю себе виправдала і мені здалося це цікавим, нічого не приховується і ми очікуємо те, що повинно статись, хоч і залишається надія на те, що кінцівка може бути інакша.
Багато хто пише, що мало прописано про саму систему світу, в якому існують Вісники смерті. Тут мені ніби і цікаво детальніше про це дізнатись, але загалом мені було і без пояснень ок. Я більше зосередилася на самій історії персонажів і як вони її проживали. Було цікаво спостерігати, які рішення люди приймають, про що думають в свій останній день.
У висновку книга мені сподобалася, наштовхнула на багато думок і залишила свій певний слід у серці.