Натяки на романтичну лінію врешті виявились не зовсім тим, чим здавалися спочатку, і це, гадаю, якраз на краще. А ось мистецькі аналогії, психологія творчості мені сподобались. Пошуки і розкопки власного минулого від головної героїні – це те, що здається в цій книзі правдоподібним і доречним. Спілкування кількох поколінь, місцеві легенди – також є приємними родзинками історії. Загалом, не скажу, що читання «Востаннє, коли я збрехала» - це дарма витрачений час, але мої очікування були вищими.
І коли: 15 років тому, коли троє дівчат зникли, чи зараз, коли історія повторюється?
Тоді сусідки по кімнаті постійно грали у гру «дві правди і одна брехня» і авторка теж грається із читачами у цю гру, постійно підштовхує до підозр щодо когось іншого. А головним героям було що приховувати.
В цьому аскетичному літньому таборі для багатеньких дівчат мали б розкривати індивідуальність кожної, тренувати взаємоповагу і підтримувати сестринство.
Насправді ж серед закритої природи табору процвітають таємниці, заздрість й інтриги.
Тут справа не лише в підліткових закоханостях чи подібному, тут є ще щось глибще. І що саме, - має дізнатись головна героїня через 15 років після тих подій, які дуже вплинули на неї. Вони спричинили психологічні проблеми, недовіру до всього. А найстрашніше - сумніви в самій собі. Відтоді троє зниклих дівчат є в кожній її картині. Заховані в лісі, під землею, чи на дні озера.
Тож Емма приїздить у табір викладати мистецтво і починає власне розслідування.
Сюжет не надто динамічний, але захоплює і тримає увагу. Це хороший психологічний трилер, де треба розібратись не просто із заплутаною детективною лінією, а із почуттями й емоціями головних героїв. Адже той трагічний випадок позначився на кожному по-своєму.
Мої прогнози щодо винуватця не спрацювали взагалі, а фінал дуже здивував. Розв’язка історії несподівана, але внесла ясності.