Відгуки і рецензії читачів
09.09.2025
Тема усиновлення мені дуже віддалено зрозуміла, бо коли я ще була дитиною, то мріяла, що у мене будуть два рідні сини та удочерена дівчинка. Тож книга Ольги Бартиш була для мене гарним таким ляпасом розуміння, що все, що я собі уявляла чи бачила в американських фільмах, може виявитися неправдою. Що взяти дитину — це ще те рішення, на яке ти можеш наважитися. Але спробувати адаптувати її, не з'їхати з глузду, втримати сім'ю, підтримувати одночасно ще двох дітей та свої амбіції може виявитися титанічною працею, яку не буде видно за гарним фото багатодітної сім'ї з соц.мереж.
З книги я взнала про те, як було важко пані Ользі, як було важко її дочці Умі в новій сім'ї, як складно це переживали народжені Ольгою діти та як часом вона думала про важкі речі через те безсилля та злість, що вона відчувала від кожної "ще однієї" істерики своєї нової дитини. І я вважаю, що ця книга заслуговує на увагу та прочитання, тому що тема усиновлення в Україні досить стигматизована та недоступна. Бо якщо ти хочеш вдочерити чи усиновити дитину, тобі треба бути також готовою до дурних запитань: а чому свого не народили, якщо мали змогу? а чому вона іншої національності? а чи спробували ви ЕКО? а ви знаєте, що у неї можуть бути погані гени? а якщо батьки захочуть її повернути?
Для мене ця книга була гарним досвідом про те, як важливо вміти взяти на себе велику відповідальність та нести її все життя. Бо часом буде Страсна п'ятниця (за Біблією — день розп'яття Христа), а потім — Воскресна неділя (за Біблією — день воскресіння Христа) і так по колу. За метафорою книги авторка має на увазі, що бувають дні, коли часом ти опускаєшся на саме дно. Але зрештою колись буде неділя і ти знову знаходитимеш шлях до себе.
З книги я взнала про те, як було важко пані Ользі, як було важко її дочці Умі в новій сім'ї, як складно це переживали народжені Ольгою діти та як часом вона думала про важкі речі через те безсилля та злість, що вона відчувала від кожної "ще однієї" істерики своєї нової дитини. І я вважаю, що ця книга заслуговує на увагу та прочитання, тому що тема усиновлення в Україні досить стигматизована та недоступна. Бо якщо ти хочеш вдочерити чи усиновити дитину, тобі треба бути також готовою до дурних запитань: а чому свого не народили, якщо мали змогу? а чому вона іншої національності? а чи спробували ви ЕКО? а ви знаєте, що у неї можуть бути погані гени? а якщо батьки захочуть її повернути?
Для мене ця книга була гарним досвідом про те, як важливо вміти взяти на себе велику відповідальність та нести її все життя. Бо часом буде Страсна п'ятниця (за Біблією — день розп'яття Христа), а потім — Воскресна неділя (за Біблією — день воскресіння Христа) і так по колу. За метафорою книги авторка має на увазі, що бувають дні, коли часом ти опускаєшся на саме дно. Але зрештою колись буде неділя і ти знову знаходитимеш шлях до себе.
16.09.2024
Щемлива і відверта розповідь про усиновлення. Чимось книга схожа на книги “Не вагітна” і “Мам”, які також виходили в видавництві Лабораторія, але в тих книгах було більше про прийняття рішення усиновлення і перші місяці після, і там здалося все трохи більш райдужніше. В цій же книзі є багато про злети і падіння і про труднощі, з якими стикалась авторка і її сім'я в процесі усиновлення і адаптації доньки.
Трохи вразив момент з ясновидецею, здавалось би псевдонауковий і все таке, але емоційно зачепив. Також зачепив момент про відвідини знайомої у Турції, яка в соцмережі транслює картинку ідеальної мами і сім'ї, яка одночасно може ще і займатися творчістю, а яка в реальному житті замахана мама.
В книзі було багато про ілюзії та завищені очікування щодо усиновлення, і що авторці здавалось це цікавим проектом, і вона не очікувала всього, з чим є доведеться стикнутися: “До мене нарешті дійшло, що це все — не весела гра, не прикольна історія для соцмереж, а реальне життя, до якого залучені живі люди, ідеться не лише про їхні долі, а й про долі цілих родів і майбутніх поколінь.”
В книзі також було про те, що з усиновленими дітьми може бути складно, їм треба кордони і правила, з ними складніше вибудувати привязаність, і може бути складніше знайти до них любов в своєму серці.
“Завдяки Умі я зрозуміла, як помилялася, коли думала, що виросла духовно і знаю щось про любов. Що маю відкрите серце і вмію любити. Яка ж то була ілюзія! Як часто люди помиляються, вважаючи себе духовно просунутими. Дуже просто бути таким десь у печері чи на безлюдному острові, сидіти там годинами в позі лотоса, мислячи, як ти любиш увесь світ. Це найлегше, що можна придумати. Я шукала істини десь там, а вона весь час була тут, поруч, удома на кухні. Прошу: бери і служи. Яких тобі, Олю, ще треба сенсів? Яких аскез? Ось у цій дитині і є Бог. Прийми його, відкрий своє серце. Полюби.”
“...насправді Ума вчила мене любити саму себе. Приймати свою темну сторону, свою нерозкриту силу. Бо тільки тоді, коли я полюблю себе такою, якою вже є, я зможу стати такою, як хочу. Вивільнення починається з прийняття.”
Також в книзі є про те, наскільки (майже всім) потрібно вчасно звернутися за психологічною допомогою, а не намагатися "нести все в собі".
До речі, авторка, Ольга Бартиш, не тільки мама і письменниця, вона ще художниця, і в книзі описує свій шлях пошуку свого художнього стилю (спочатку здалося трохи дивним про це читати, і здавалось, що це не стосується теми книги, але це також і про пошук жінки свого шляху і покликання окрім роботи).
Трохи вразив момент з ясновидецею, здавалось би псевдонауковий і все таке, але емоційно зачепив. Також зачепив момент про відвідини знайомої у Турції, яка в соцмережі транслює картинку ідеальної мами і сім'ї, яка одночасно може ще і займатися творчістю, а яка в реальному житті замахана мама.
В книзі було багато про ілюзії та завищені очікування щодо усиновлення, і що авторці здавалось це цікавим проектом, і вона не очікувала всього, з чим є доведеться стикнутися: “До мене нарешті дійшло, що це все — не весела гра, не прикольна історія для соцмереж, а реальне життя, до якого залучені живі люди, ідеться не лише про їхні долі, а й про долі цілих родів і майбутніх поколінь.”
В книзі також було про те, що з усиновленими дітьми може бути складно, їм треба кордони і правила, з ними складніше вибудувати привязаність, і може бути складніше знайти до них любов в своєму серці.
“Завдяки Умі я зрозуміла, як помилялася, коли думала, що виросла духовно і знаю щось про любов. Що маю відкрите серце і вмію любити. Яка ж то була ілюзія! Як часто люди помиляються, вважаючи себе духовно просунутими. Дуже просто бути таким десь у печері чи на безлюдному острові, сидіти там годинами в позі лотоса, мислячи, як ти любиш увесь світ. Це найлегше, що можна придумати. Я шукала істини десь там, а вона весь час була тут, поруч, удома на кухні. Прошу: бери і служи. Яких тобі, Олю, ще треба сенсів? Яких аскез? Ось у цій дитині і є Бог. Прийми його, відкрий своє серце. Полюби.”
“...насправді Ума вчила мене любити саму себе. Приймати свою темну сторону, свою нерозкриту силу. Бо тільки тоді, коли я полюблю себе такою, якою вже є, я зможу стати такою, як хочу. Вивільнення починається з прийняття.”
Також в книзі є про те, наскільки (майже всім) потрібно вчасно звернутися за психологічною допомогою, а не намагатися "нести все в собі".
До речі, авторка, Ольга Бартиш, не тільки мама і письменниця, вона ще художниця, і в книзі описує свій шлях пошуку свого художнього стилю (спочатку здалося трохи дивним про це читати, і здавалось, що це не стосується теми книги, але це також і про пошук жінки свого шляху і покликання окрім роботи).
07.04.2024
Вперше за довгий час після народження донечки та опіки над племінником, я дочитую книгу до кінця! Мені завжди бракувало часу і ситалки закінчувалися на 5 сторінцв. Спрагло, залпом, як ковток холодної води - я не читаю, я живу нею декілька днів!
Ситаю і плачу!
Дивлюся на дорослого 10 - річного хлопчину, з величезними карими очима, якого в 5 місяців кинула мама і згадую свої слова: "Я ніколи не зможу виховувати чужу дитину"!
Ще й як можу! Не ідеально! Не ідеальна! Не так, як рідна мати!
Але можу! Я даю йому все, що мав би мій син і навіть краще ніж має моя донька!
Книга відгукнеться тим, хто мав цей досвід, хто не боїться реальності!
Ситаю і плачу!
Дивлюся на дорослого 10 - річного хлопчину, з величезними карими очима, якого в 5 місяців кинула мама і згадую свої слова: "Я ніколи не зможу виховувати чужу дитину"!
Ще й як можу! Не ідеально! Не ідеальна! Не так, як рідна мати!
Але можу! Я даю йому все, що мав би мій син і навіть краще ніж має моя донька!
Книга відгукнеться тим, хто мав цей досвід, хто не боїться реальності!
17.03.2024
Мені ця книга більше не сподобалась, ніж сподобалась.
Можливо, справа в різниці між очікуванням і реальністю, але у мене книга викликала відразу і злість. Вона про ємоції авторки, котрі та доволі сміливо і чесно нам розписала. Бо зізнаватись в деяких речах соромно і важко. І неприйнято в нашому суспільстві)
Я вірила авторці.
Я розділяла її емоції.
Я співчувала їй.
Але це не перекреслює того, як мені було огидно і зле. Мене бісили причинно-наслідкові звʼязки, що вирували в її голові. Виправдання.
Окрім особистої відрази до авторки, мене трошки ставить в ступор хронологія викладання. Я часто нерозуміла скільки часу пройшло з моменту всиновлення, як проходить адаптація, на якому зараз етапі.
Якщо коротко, то:
Сімʼї було важко. Бо думали що буде [ідеальна картинка взята хер знає звідки в голові авторки], а виявилось що буває треш і угар. Що з трьома дітьми важко. І що якщо немає няні/садочків, то реально часу для себе ніхера немає.
І це дуже!дуже вимотує. І ти починаєш піднімати руку на дітей. Зачиняти під час їх істерик в кімнаті, бо сил на обійми і втішання немає.
А тільки ненависть.
Психологічної підтримки також немає.
Є тільки свої переконання про якусь там ідеальну любов і як вона повинна бути, віра в рід, медіумів і все інше.
Можливо, діло в тому, що раніше не казали про те як важко усиновлювати.
Тоді в цілому, ніхто не казав як важко з дітьми. Типу всі виростили і ти виростиш. Але авторка не справлялась. Це історія про те як вона постійно навалює на себе купу нового, не дає собі з цим ради, втомлюється і на дітей сил немає.
Дзвіночки стали червоними прапорцями котрі мелькали перед очами всієї сімʼї.
Але: “час, лише час, протримайся ще трошки, завтра буде легше”.
а якщо ні то можна потрусити дитину, побити по дупі або запхати в теплий душ поки не заспокоїться.
А коли тобі скажуть, що ти погано поводишся з дитиною, то ти проплачешся і зробиш висновок:
“Тоді я також пообіцяла собі, що більше нікому не дозволю ось так безцеремонно засуджувати мене. Особливо тим, хто ніколи не мав справ з прийомними дітьми”
Так, людям не треба лізти в відносини інших. І вчти що і як правильно треба робити. Але якщо при мені хтось буде ображати дитину, я буду втручатись.
Я маю дуже змішані почуття. Мені було важко читати книгу. Я повністю розумію авторку. Вона зробила дуже гарну справу. Вона впоралась. Зараз вже всі знають, який ще надскладний і тернистий шлях. Мені виглядало часто, що не тільки Ума там дитина.
І не тільки їй потрібен був дорослий котрий підтримає і вирішить всі проблеми. При всьому цьому я дуже, радію, що ця сімʼя вдочерила дитину. Без сумнівів, навіть у періоди важкої адаптації дитині було краще в сімʼї ніж в закладі.
Можливо, справа в різниці між очікуванням і реальністю, але у мене книга викликала відразу і злість. Вона про ємоції авторки, котрі та доволі сміливо і чесно нам розписала. Бо зізнаватись в деяких речах соромно і важко. І неприйнято в нашому суспільстві)
Я вірила авторці.
Я розділяла її емоції.
Я співчувала їй.
Але це не перекреслює того, як мені було огидно і зле. Мене бісили причинно-наслідкові звʼязки, що вирували в її голові. Виправдання.
Окрім особистої відрази до авторки, мене трошки ставить в ступор хронологія викладання. Я часто нерозуміла скільки часу пройшло з моменту всиновлення, як проходить адаптація, на якому зараз етапі.
Якщо коротко, то:
Сімʼї було важко. Бо думали що буде [ідеальна картинка взята хер знає звідки в голові авторки], а виявилось що буває треш і угар. Що з трьома дітьми важко. І що якщо немає няні/садочків, то реально часу для себе ніхера немає.
І це дуже!дуже вимотує. І ти починаєш піднімати руку на дітей. Зачиняти під час їх істерик в кімнаті, бо сил на обійми і втішання немає.
А тільки ненависть.
Психологічної підтримки також немає.
Є тільки свої переконання про якусь там ідеальну любов і як вона повинна бути, віра в рід, медіумів і все інше.
Можливо, діло в тому, що раніше не казали про те як важко усиновлювати.
Тоді в цілому, ніхто не казав як важко з дітьми. Типу всі виростили і ти виростиш. Але авторка не справлялась. Це історія про те як вона постійно навалює на себе купу нового, не дає собі з цим ради, втомлюється і на дітей сил немає.
Дзвіночки стали червоними прапорцями котрі мелькали перед очами всієї сімʼї.
Але: “час, лише час, протримайся ще трошки, завтра буде легше”.
а якщо ні то можна потрусити дитину, побити по дупі або запхати в теплий душ поки не заспокоїться.
А коли тобі скажуть, що ти погано поводишся з дитиною, то ти проплачешся і зробиш висновок:
“Тоді я також пообіцяла собі, що більше нікому не дозволю ось так безцеремонно засуджувати мене. Особливо тим, хто ніколи не мав справ з прийомними дітьми”
Так, людям не треба лізти в відносини інших. І вчти що і як правильно треба робити. Але якщо при мені хтось буде ображати дитину, я буду втручатись.
Я маю дуже змішані почуття. Мені було важко читати книгу. Я повністю розумію авторку. Вона зробила дуже гарну справу. Вона впоралась. Зараз вже всі знають, який ще надскладний і тернистий шлях. Мені виглядало часто, що не тільки Ума там дитина.
І не тільки їй потрібен був дорослий котрий підтримає і вирішить всі проблеми. При всьому цьому я дуже, радію, що ця сімʼя вдочерила дитину. Без сумнівів, навіть у періоди важкої адаптації дитині було краще в сімʼї ніж в закладі.
27.10.2023
Писати відгуки до прочитаної книги вчили ще у школі. Хоч я вже давно не учениця, але до сих пір вчуся, четвертий раз здобуваю середню освіту: вперше- сама, а потім- з кожним з трьох моїх дітей :) . А як написати відгук до ще непрочитаної книги? Ми, жінки, це вміємо. То- як спілкуватися зі ще не народженою дитиною. В даному разі- не як зі своїм немовлятком, бо не я його виношую, а з племінником чи внуком. Я його ще не бачу, але знаю, що він уже є, готується до появи на світ і планую наше спілкування, вже щось від нього очікую і хочу якось його оточити своєю любов'ю. Оскільки я знайома з його батьками, сподіваюся, що маленький буде чимось схожий на них, а, може, й на мене.
Так і зараз, я передчуваю задоволення від прочитання книги, яка ще не появилася на полицях магазинів. Сподіваюся знайти щось знайоме, чогось повчитися, а чомусь здивуватися.
Колись, кільканадцять років тому було не так багато україномовної преси. Я знайшла " Газету по- українськи". Мені сподобалося, що про майже кожну особу, про яку йлося у статтях писало її вік. Бо наше світосприймання таки залежить від літ. Але, чомусь, в газеті не помітила авторку Ольгу Бартиш.
Віртуально познайомилася з пані Ольгою в інтернеті, коли читала про усиновлення її родиною Уми. Я всиновляла моїх молодших дітей з того ж будинку маляти. Потім захопили намальовані пані Ольгою картини. Я також люблю малювати, але не вчилася того, не раз уявляла, як би змінилося моє життя, якби я вивчилася на художницю.
Хочу в новій книзі прочитати, що відчуває жінка, коли так радикально міняє професію. Які в нової родини взаємини з усиновленою донькою і як вони міняються з часом. Порівняти, як старші брати сприймали Умку і як моїх молодших сприняла моя старша донька. Я вся в очікуванні і передчуваннях. Не знаю, що саме найбільше сподобається в книжці, а з чим, може, не згоджуся, але цікаво буде обов'язково, бо вже цікаво.
Так і зараз, я передчуваю задоволення від прочитання книги, яка ще не появилася на полицях магазинів. Сподіваюся знайти щось знайоме, чогось повчитися, а чомусь здивуватися.
Колись, кільканадцять років тому було не так багато україномовної преси. Я знайшла " Газету по- українськи". Мені сподобалося, що про майже кожну особу, про яку йлося у статтях писало її вік. Бо наше світосприймання таки залежить від літ. Але, чомусь, в газеті не помітила авторку Ольгу Бартиш.
Віртуально познайомилася з пані Ольгою в інтернеті, коли читала про усиновлення її родиною Уми. Я всиновляла моїх молодших дітей з того ж будинку маляти. Потім захопили намальовані пані Ольгою картини. Я також люблю малювати, але не вчилася того, не раз уявляла, як би змінилося моє життя, якби я вивчилася на художницю.
Хочу в новій книзі прочитати, що відчуває жінка, коли так радикально міняє професію. Які в нової родини взаємини з усиновленою донькою і як вони міняються з часом. Порівняти, як старші брати сприймали Умку і як моїх молодших сприняла моя старша донька. Я вся в очікуванні і передчуваннях. Не знаю, що саме найбільше сподобається в книжці, а з чим, може, не згоджуся, але цікаво буде обов'язково, бо вже цікаво.
