Відгуки і рецензії читачів
16.09.2024
Щемлива і відверта розповідь про усиновлення. Чимось книга схожа на книги “Не вагітна” і “Мам”, які також виходили в видавництві Лабораторія, але в тих книгах було більше про прийняття рішення усиновлення і перші місяці після, і там здалося все трохи більш райдужніше. В цій же книзі є багато про злети і падіння і про труднощі, з якими стикалась авторка і її сім'я в процесі усиновлення і адаптації доньки.
Трохи вразив момент з ясновидецею, здавалось би псевдонауковий і все таке, але емоційно зачепив. Також зачепив момент про відвідини знайомої у Турції, яка в соцмережі транслює картинку ідеальної мами і сім'ї, яка одночасно може ще і займатися творчістю, а яка в реальному житті замахана мама.
В книзі було багато про ілюзії та завищені очікування щодо усиновлення, і що авторці здавалось це цікавим проектом, і вона не очікувала всього, з чим є доведеться стикнутися: “До мене нарешті дійшло, що це все — не весела гра, не прикольна історія для соцмереж, а реальне життя, до якого залучені живі люди, ідеться не лише про їхні долі, а й про долі цілих родів і майбутніх поколінь.”
В книзі також було про те, що з усиновленими дітьми може бути складно, їм треба кордони і правила, з ними складніше вибудувати привязаність, і може бути складніше знайти до них любов в своєму серці.
“Завдяки Умі я зрозуміла, як помилялася, коли думала, що виросла духовно і знаю щось про любов. Що маю відкрите серце і вмію любити. Яка ж то була ілюзія! Як часто люди помиляються, вважаючи себе духовно просунутими. Дуже просто бути таким десь у печері чи на безлюдному острові, сидіти там годинами в позі лотоса, мислячи, як ти любиш увесь світ. Це найлегше, що можна придумати. Я шукала істини десь там, а вона весь час була тут, поруч, удома на кухні. Прошу: бери і служи. Яких тобі, Олю, ще треба сенсів? Яких аскез? Ось у цій дитині і є Бог. Прийми його, відкрий своє серце. Полюби.”
“...насправді Ума вчила мене любити саму себе. Приймати свою темну сторону, свою нерозкриту силу. Бо тільки тоді, коли я полюблю себе такою, якою вже є, я зможу стати такою, як хочу. Вивільнення починається з прийняття.”
Також в книзі є про те, наскільки (майже всім) потрібно вчасно звернутися за психологічною допомогою, а не намагатися "нести все в собі".
До речі, авторка, Ольга Бартиш, не тільки мама і письменниця, вона ще художниця, і в книзі описує свій шлях пошуку свого художнього стилю (спочатку здалося трохи дивним про це читати, і здавалось, що це не стосується теми книги, але це також і про пошук жінки свого шляху і покликання окрім роботи).
Трохи вразив момент з ясновидецею, здавалось би псевдонауковий і все таке, але емоційно зачепив. Також зачепив момент про відвідини знайомої у Турції, яка в соцмережі транслює картинку ідеальної мами і сім'ї, яка одночасно може ще і займатися творчістю, а яка в реальному житті замахана мама.
В книзі було багато про ілюзії та завищені очікування щодо усиновлення, і що авторці здавалось це цікавим проектом, і вона не очікувала всього, з чим є доведеться стикнутися: “До мене нарешті дійшло, що це все — не весела гра, не прикольна історія для соцмереж, а реальне життя, до якого залучені живі люди, ідеться не лише про їхні долі, а й про долі цілих родів і майбутніх поколінь.”
В книзі також було про те, що з усиновленими дітьми може бути складно, їм треба кордони і правила, з ними складніше вибудувати привязаність, і може бути складніше знайти до них любов в своєму серці.
“Завдяки Умі я зрозуміла, як помилялася, коли думала, що виросла духовно і знаю щось про любов. Що маю відкрите серце і вмію любити. Яка ж то була ілюзія! Як часто люди помиляються, вважаючи себе духовно просунутими. Дуже просто бути таким десь у печері чи на безлюдному острові, сидіти там годинами в позі лотоса, мислячи, як ти любиш увесь світ. Це найлегше, що можна придумати. Я шукала істини десь там, а вона весь час була тут, поруч, удома на кухні. Прошу: бери і служи. Яких тобі, Олю, ще треба сенсів? Яких аскез? Ось у цій дитині і є Бог. Прийми його, відкрий своє серце. Полюби.”
“...насправді Ума вчила мене любити саму себе. Приймати свою темну сторону, свою нерозкриту силу. Бо тільки тоді, коли я полюблю себе такою, якою вже є, я зможу стати такою, як хочу. Вивільнення починається з прийняття.”
Також в книзі є про те, наскільки (майже всім) потрібно вчасно звернутися за психологічною допомогою, а не намагатися "нести все в собі".
До речі, авторка, Ольга Бартиш, не тільки мама і письменниця, вона ще художниця, і в книзі описує свій шлях пошуку свого художнього стилю (спочатку здалося трохи дивним про це читати, і здавалось, що це не стосується теми книги, але це також і про пошук жінки свого шляху і покликання окрім роботи).
07.04.2024
Вперше за довгий час після народження донечки та опіки над племінником, я дочитую книгу до кінця! Мені завжди бракувало часу і ситалки закінчувалися на 5 сторінцв. Спрагло, залпом, як ковток холодної води - я не читаю, я живу нею декілька днів!
Ситаю і плачу!
Дивлюся на дорослого 10 - річного хлопчину, з величезними карими очима, якого в 5 місяців кинула мама і згадую свої слова: "Я ніколи не зможу виховувати чужу дитину"!
Ще й як можу! Не ідеально! Не ідеальна! Не так, як рідна мати!
Але можу! Я даю йому все, що мав би мій син і навіть краще ніж має моя донька!
Книга відгукнеться тим, хто мав цей досвід, хто не боїться реальності!
Ситаю і плачу!
Дивлюся на дорослого 10 - річного хлопчину, з величезними карими очима, якого в 5 місяців кинула мама і згадую свої слова: "Я ніколи не зможу виховувати чужу дитину"!
Ще й як можу! Не ідеально! Не ідеальна! Не так, як рідна мати!
Але можу! Я даю йому все, що мав би мій син і навіть краще ніж має моя донька!
Книга відгукнеться тим, хто мав цей досвід, хто не боїться реальності!
17.03.2024
Мені ця книга більше не сподобалась, ніж сподобалась.
Можливо, справа в різниці між очікуванням і реальністю, але у мене книга викликала відразу і злість. Вона про ємоції авторки, котрі та доволі сміливо і чесно нам розписала. Бо зізнаватись в деяких речах соромно і важко. І неприйнято в нашому суспільстві)
Я вірила авторці.
Я розділяла її емоції.
Я співчувала їй.
Але це не перекреслює того, як мені було огидно і зле. Мене бісили причинно-наслідкові звʼязки, що вирували в її голові. Виправдання.
Окрім особистої відрази до авторки, мене трошки ставить в ступор хронологія викладання. Я часто нерозуміла скільки часу пройшло з моменту всиновлення, як проходить адаптація, на якому зараз етапі.
Якщо коротко, то:
Сімʼї було важко. Бо думали що буде [ідеальна картинка взята хер знає звідки в голові авторки], а виявилось що буває треш і угар. Що з трьома дітьми важко. І що якщо немає няні/садочків, то реально часу для себе ніхера немає.
І це дуже!дуже вимотує. І ти починаєш піднімати руку на дітей. Зачиняти під час їх істерик в кімнаті, бо сил на обійми і втішання немає.
А тільки ненависть.
Психологічної підтримки також немає.
Є тільки свої переконання про якусь там ідеальну любов і як вона повинна бути, віра в рід, медіумів і все інше.
Можливо, діло в тому, що раніше не казали про те як важко усиновлювати.
Тоді в цілому, ніхто не казав як важко з дітьми. Типу всі виростили і ти виростиш. Але авторка не справлялась. Це історія про те як вона постійно навалює на себе купу нового, не дає собі з цим ради, втомлюється і на дітей сил немає.
Дзвіночки стали червоними прапорцями котрі мелькали перед очами всієї сімʼї.
Але: “час, лише час, протримайся ще трошки, завтра буде легше”.
а якщо ні то можна потрусити дитину, побити по дупі або запхати в теплий душ поки не заспокоїться.
А коли тобі скажуть, що ти погано поводишся з дитиною, то ти проплачешся і зробиш висновок:
“Тоді я також пообіцяла собі, що більше нікому не дозволю ось так безцеремонно засуджувати мене. Особливо тим, хто ніколи не мав справ з прийомними дітьми”
Так, людям не треба лізти в відносини інших. І вчти що і як правильно треба робити. Але якщо при мені хтось буде ображати дитину, я буду втручатись.
Я маю дуже змішані почуття. Мені було важко читати книгу. Я повністю розумію авторку. Вона зробила дуже гарну справу. Вона впоралась. Зараз вже всі знають, який ще надскладний і тернистий шлях. Мені виглядало часто, що не тільки Ума там дитина.
І не тільки їй потрібен був дорослий котрий підтримає і вирішить всі проблеми. При всьому цьому я дуже, радію, що ця сімʼя вдочерила дитину. Без сумнівів, навіть у періоди важкої адаптації дитині було краще в сімʼї ніж в закладі.
Можливо, справа в різниці між очікуванням і реальністю, але у мене книга викликала відразу і злість. Вона про ємоції авторки, котрі та доволі сміливо і чесно нам розписала. Бо зізнаватись в деяких речах соромно і важко. І неприйнято в нашому суспільстві)
Я вірила авторці.
Я розділяла її емоції.
Я співчувала їй.
Але це не перекреслює того, як мені було огидно і зле. Мене бісили причинно-наслідкові звʼязки, що вирували в її голові. Виправдання.
Окрім особистої відрази до авторки, мене трошки ставить в ступор хронологія викладання. Я часто нерозуміла скільки часу пройшло з моменту всиновлення, як проходить адаптація, на якому зараз етапі.
Якщо коротко, то:
Сімʼї було важко. Бо думали що буде [ідеальна картинка взята хер знає звідки в голові авторки], а виявилось що буває треш і угар. Що з трьома дітьми важко. І що якщо немає няні/садочків, то реально часу для себе ніхера немає.
І це дуже!дуже вимотує. І ти починаєш піднімати руку на дітей. Зачиняти під час їх істерик в кімнаті, бо сил на обійми і втішання немає.
А тільки ненависть.
Психологічної підтримки також немає.
Є тільки свої переконання про якусь там ідеальну любов і як вона повинна бути, віра в рід, медіумів і все інше.
Можливо, діло в тому, що раніше не казали про те як важко усиновлювати.
Тоді в цілому, ніхто не казав як важко з дітьми. Типу всі виростили і ти виростиш. Але авторка не справлялась. Це історія про те як вона постійно навалює на себе купу нового, не дає собі з цим ради, втомлюється і на дітей сил немає.
Дзвіночки стали червоними прапорцями котрі мелькали перед очами всієї сімʼї.
Але: “час, лише час, протримайся ще трошки, завтра буде легше”.
а якщо ні то можна потрусити дитину, побити по дупі або запхати в теплий душ поки не заспокоїться.
А коли тобі скажуть, що ти погано поводишся з дитиною, то ти проплачешся і зробиш висновок:
“Тоді я також пообіцяла собі, що більше нікому не дозволю ось так безцеремонно засуджувати мене. Особливо тим, хто ніколи не мав справ з прийомними дітьми”
Так, людям не треба лізти в відносини інших. І вчти що і як правильно треба робити. Але якщо при мені хтось буде ображати дитину, я буду втручатись.
Я маю дуже змішані почуття. Мені було важко читати книгу. Я повністю розумію авторку. Вона зробила дуже гарну справу. Вона впоралась. Зараз вже всі знають, який ще надскладний і тернистий шлях. Мені виглядало часто, що не тільки Ума там дитина.
І не тільки їй потрібен був дорослий котрий підтримає і вирішить всі проблеми. При всьому цьому я дуже, радію, що ця сімʼя вдочерила дитину. Без сумнівів, навіть у періоди важкої адаптації дитині було краще в сімʼї ніж в закладі.
27.10.2023
Писати відгуки до прочитаної книги вчили ще у школі. Хоч я вже давно не учениця, але до сих пір вчуся, четвертий раз здобуваю середню освіту: вперше- сама, а потім- з кожним з трьох моїх дітей :) . А як написати відгук до ще непрочитаної книги? Ми, жінки, це вміємо. То- як спілкуватися зі ще не народженою дитиною. В даному разі- не як зі своїм немовлятком, бо не я його виношую, а з племінником чи внуком. Я його ще не бачу, але знаю, що він уже є, готується до появи на світ і планую наше спілкування, вже щось від нього очікую і хочу якось його оточити своєю любов'ю. Оскільки я знайома з його батьками, сподіваюся, що маленький буде чимось схожий на них, а, може, й на мене.
Так і зараз, я передчуваю задоволення від прочитання книги, яка ще не появилася на полицях магазинів. Сподіваюся знайти щось знайоме, чогось повчитися, а чомусь здивуватися.
Колись, кільканадцять років тому було не так багато україномовної преси. Я знайшла " Газету по- українськи". Мені сподобалося, що про майже кожну особу, про яку йлося у статтях писало її вік. Бо наше світосприймання таки залежить від літ. Але, чомусь, в газеті не помітила авторку Ольгу Бартиш.
Віртуально познайомилася з пані Ольгою в інтернеті, коли читала про усиновлення її родиною Уми. Я всиновляла моїх молодших дітей з того ж будинку маляти. Потім захопили намальовані пані Ольгою картини. Я також люблю малювати, але не вчилася того, не раз уявляла, як би змінилося моє життя, якби я вивчилася на художницю.
Хочу в новій книзі прочитати, що відчуває жінка, коли так радикально міняє професію. Які в нової родини взаємини з усиновленою донькою і як вони міняються з часом. Порівняти, як старші брати сприймали Умку і як моїх молодших сприняла моя старша донька. Я вся в очікуванні і передчуваннях. Не знаю, що саме найбільше сподобається в книжці, а з чим, може, не згоджуся, але цікаво буде обов'язково, бо вже цікаво.
Так і зараз, я передчуваю задоволення від прочитання книги, яка ще не появилася на полицях магазинів. Сподіваюся знайти щось знайоме, чогось повчитися, а чомусь здивуватися.
Колись, кільканадцять років тому було не так багато україномовної преси. Я знайшла " Газету по- українськи". Мені сподобалося, що про майже кожну особу, про яку йлося у статтях писало її вік. Бо наше світосприймання таки залежить від літ. Але, чомусь, в газеті не помітила авторку Ольгу Бартиш.
Віртуально познайомилася з пані Ольгою в інтернеті, коли читала про усиновлення її родиною Уми. Я всиновляла моїх молодших дітей з того ж будинку маляти. Потім захопили намальовані пані Ольгою картини. Я також люблю малювати, але не вчилася того, не раз уявляла, як би змінилося моє життя, якби я вивчилася на художницю.
Хочу в новій книзі прочитати, що відчуває жінка, коли так радикально міняє професію. Які в нової родини взаємини з усиновленою донькою і як вони міняються з часом. Порівняти, як старші брати сприймали Умку і як моїх молодших сприняла моя старша донька. Я вся в очікуванні і передчуваннях. Не знаю, що саме найбільше сподобається в книжці, а з чим, може, не згоджуся, але цікаво буде обов'язково, бо вже цікаво.
