Головними героями цієї історії є двоє молодих людей, яких розділяють кордони, але які все одно пов'язані однією невидимою ниткою. Вони дуже різні, але все рівно здаються однією частинкою чогось більшого, що, на жаль все одно буде перемелене війною.
Автор описує життя незрячої дівчинки, для якої батько зробив все що міг, для якої він майстрував цілі вулиці щоб вона могла "бачити" їх іншими чуттями. І саме її очима ми "бачимо" війну, в якій вона найслабша ланка, але яка все рівно має власні погляди та справжню мужність.
Ми знайомимось з молодим хлопцем, життя якого могло закінчитися на важкій роботі після стін сиротинця, але який хотів чогось іншого та більшого. На жаль цей шлях міг лежати тільки через військове училище, де з курсантів пропаганда робила виконавців. На прикладі друга головного героя, автор показує, що не всі піддавалися цій промивці мізків, але таких людей було меншість. І їх занадто легко можна було прибрати з дороги завдяки якомусь нещасному випадку. Через нього ми бачимо звірства, брехню та бажання вищих щаблів прославитися за рахунок інших.
В цій книжці немає винуватих чи переможців. Вона не засуджує, а тільки дає багато інформації для роздумів. Інколи було таке відчуття, що автор намагається виправдати агресора, але все рівно читачі бачать, що світ сам все розставляє на свої місця. Виживають не найкращі, а тим кому пощастить, неможливо пробачити тисячі жертв, але час біжить та стирає все те, що нагадує про самі темні часи.
На даний момент цю книжку занадто важко читати, тому що постійно порівнюєш ситуацію зі своїм сьогоденням. Але я сподіваюсь, що колись ще візьмусь за неї та перечитаю.
? «Все те незриме світло». Ентоні Дорр.
Я не просто співпереживала героям, а ледь не жила цією історією.
?️?️ Не один раз зловила себе на тому, що коли я не читаю, мені аж ніяково. Було чітке уявлення, що там, у книзі, все продовжується, все несеться. Але головні герої наче завмерли, ледь дихають, не можуть поворухнутись і чекають, напружено чекають на мене. Подумки я навіть перепрошувала: я скоро, будь ласка, вибач, ще трошки.
?️?️ Було навіть таке, що я просто загубила зв'язок з реальністю. Настільки поринула в епізод, що забула, де я, хто я, що я роблю. Моя свідомість знаходилась поруч з героєм. Я власними вухами чула діалоги, як справжні. Буквально бачила той кабінет, його освітлення, відчувала дихання героїв. Аж раптом боковим зором побачила якійсь рух, підіймаю очі й наче виринаю з книги. А тут мій Арні, пошта, моя улюблена лавочка під липою, сонячний день, люди, Київ. Шок.
?Сюжет — дуже насичений. У своїх переживаннях я нервувала, як ніколи. Відкладала книгу, ходила по кімнаті, набирала води, глибоко дихала та казала просто вголос "господи, я не можу більше. Ну як же так, ну скільки можна? Дівчинко моя, що мені зробити... ?" І знову пірнала в це пекло. І так постійно.
?Стилю Дорра — окрема повага. Таке складне переплетення сюжетів, персонажів, деталей. І при цьому все чітке, нічого не губиться і не плутається. Читається книга легко. Є велике питання до видавництва щодо обраного шрифту. Але сам текст затягує неймовірно!
Тож книга для мене виявилась якоюсь магічною. Досвід, який я ще довго пам'ятатиму. Це точно топ року, а може й за все життя.
Книги про війну завжди складні, але в цьому випадку складнощі виникли не стільки через описані події, скільки через спосіб подання. Постійні стрибки між часовими лініями ускладнюють сприйняття. Це заважало зануритися у сюжет і часто потрібно було повертатися повертатися до попередніх розділів, щоб все-таки відбувається. Хоча чесно-кажучи по сюжету було плюс мінус зрозуміло, до чого це все веде.
Ще одним моментом стало те, що історія залишила відчуття нереалістичності. Деякі сцени, здавалися створеними спеціально, щоб бути красивими, але не щирими. У результаті книга залишає враження більш декоративного твору, ніж глибокого й емоційного переживання. Мабуть це нормально, коли книгу про війну пишуть люди які її не бачили(як я розумію)
Книга викликала різні емоції при прочитанні.
Спочатку я довго намагалася влитися в сюжет. Цьому не сприяло ні стиль написання, ні переклад, ні кількість помилок. Я уже начеб-то і змирилася з поганою роботою редакторів КСД. Але були в книзі зовсім нечитабельні речення.
Книга написана у вигляді маленьких розділів. Кожен розділ розповідає про окремих героїв, та ще й автор постійно кидає читача в різні часові проміжки. І ти тільки починаєш розуміти, про кого ти читаєш і в який саме момент відбуваються події, як розділ уже закінчився і тебе перекидають далі. Такий рваний спосіб викладення тексту було складно та нервово читати.
Але вкінці книги, коли уже усі художні лінії сходилися до свого спільного знаменника, то ти розумієш, чому книга так високо оцінена критиками і отримала свою нагороду.
Ентоні Дорр написав роман про війну з ретроспективи сьогодення, коли політика єдності та примирення - це не просто ідеологія, а спосіб життя. 70 років пам'яті вилились в сентиментальну історію про "хорошого нациста" Венера і його нелегкий шлях від допитливого сироти, що любить електроніку й свою сестричку Юту, до військового зв'язківця, що допомагав виявляти й знищувати ворогів райху за радіосигналом. Його постать оповита атмосферою безвиході: маленький арійський хлопчик робить те, що йому накажуть, бо не може інакше. Як же його не пожаліти? Ну ніяк! Та всі мої симпатії на боці іншого арійського хлопчика - Фредеріка - і його "Не виллю" (від цієї сцени просто мурахи по шкірі!).
Герої роману - ще зовсім діти, що потрапили під безжальні колеса історії. Їм неможливо не співпереживати, та не слід нівелювати межу між мисливцем і його жертвою, навіть якщо жертві пощастило вижити.
Попри драматичний сюжет, книга викликає емоцію спокою: оповідь дуже неспішна, колоритна, сповнена оптимізму і міфічної віри в те, що добро завжди перемагає.
Французька шістнадцятирічна дівчинка Марі-Лор Леблан, яка втратила зір ще в дитинстві, через воєнні події, живе з дядьком у прибережному Сан-Мало. Щодня робить свій внесок у діяльність громадянського руху опору проти німецьких військ.
Німецький дев’ятнадцятирічний хлопець Вернер Пфеннінг, який має виняткові технічні здібності, через хитрощі заздрісників, не досягнувши допустимого віку, бере участь у воєнних діях. Щодня він дивується з того, що відбувається навколо, і навіть сумнівається у своєму виборі.
Можливо, їхні стосунки склалися б інакше, якби вони зустрілись за інших обставин. А, можливо, тоді вони б взагалі не зустрілись.
Здається, у книжці є все. Тут розповідь про воєнний вишкіл і мирне життя, про підпорядкування і спротив, про силу волі і надію, про можливість любові у тяжкі часи. Навіть місце для пошуків чарівного дорогоцінного каменю знайшлось.
Роман цікавий, але мені не вистачило серйозності. Деякі події настільки нереальні, що, збагачуючи сюжет, спростили історію.
Книжка стала абсолютним бестселером після виходу у 2014, а 2015 автор отримав Пулітцерівську премію.