Відгуки і рецензії читачів
06.09.2026
Олександр Кучерук «Винниченко з бромом і без»
Історичний нон-фікшн / біографія (2025)
Голова уряду УНР, письменник, революціонер, художник, прихильник «чесності з собою», автор конкордизму, вегетаріанець, натурист, невтомний коханець, людина, яка сварилася чи не з усіма навколо, радила Сталіну, як керувати Україною, а згодом намагалася знайти рецепт вселюдського щастя. І це далеко не весь Володимир Винниченко.
Олександр Кучерук береться показати передусім не хрестоматійного письменника, а Винниченка-політика й Винниченка-людину. І матеріалу тут справді багато: Центральна Рада, конфлікти з Грушевським і Петлюрою, Директорія, еміграція, складні стосунки з радянською Україною, особисте життя, жінки, побутові звички, вегетаріанство, сексуальні експерименти й навіть доволі екзотичні спроби боротьби зі старінням та імпотенцією.
Окрема перевага книжки — щедре використання щоденників і листування. Завдяки цьому Винниченко постає не бронзовим історичним діячем, а живою, суперечливою і часто вкрай неприємною людиною. Його характеристики сучасників іноді варті окремої антології: Грушевський, Скоропадський, Петлюра та інші отримують від нього так, що сучасні політичні фейсбук-сварки виглядають майже шляхетною епістолярною традицією.
Водночас саме тут у мене виникло найбільше запитань до книжки.
На мою думку, дослідник дещо демонізує свого героя. Заперечувати самозакоханість, непослідовність, політичні помилки чи часом дивовижну наївність Винниченка складно. Особливо неприємними залишаються його погляди на радянський режим, ставлення до Голодомору та постійна віра в можливість якоїсь «правильної» радянської України.
Але інколи здається, що авторові важливіше вчергове вразити або навіть епатувати читача черговою дивакуватою цитатою чи інтимною подробицею, ніж спробувати холодно пояснити, чому Винниченко думав і діяв саме так.
Щоденники тут надзвичайно цікаві, але щоденник, як і будь-яка мемуаристика, — дуже суб’єктивне джерело. Людина пише його зі своїми образами, пристрастями, ревнощами, самообманом і бажанням виправдати себе. Тому мені часом бракувало більшої дистанції між Винниченком, який оцінює всіх навколо, і автором, який оцінює самого Винниченка.
Хотілося також трохи більше аналізу його світогляду. Наприклад, конкордизм можна вважати дивним, утопічним чи суперечливим, але для розуміння пізнього Винниченка він усе ж важливий. Біографія цікава не лише тим, щоб встановити, де її герой помилявся, а й тим, щоб зрозуміти, звідки ці помилки взялися.
При цьому книжка читається легко, має величезну кількість живих деталей і добре показує масштаб суперечностей Винниченка. Політик, який прагнув української державності й водночас роками плекав ілюзії щодо більшовиків. Людина з величезним его, але безперечним літературним талантом. Проповідник «чесності з собою», який далеко не завжди був готовий чесно подивитися на власні політичні помилки.
Мабуть, після цієї книжки я не став краще ставитися до Винниченка. Але захотілося більше читати вже самого Винниченка — його щоденники, прозу та тексти про конкордизм. І спробувати все-таки зрозуміти людину, яку автор книжки значно частіше пропонує засуджувати. А це, зрештою, теж непоганий результат для біографії.
Історичний нон-фікшн / біографія (2025)
Голова уряду УНР, письменник, революціонер, художник, прихильник «чесності з собою», автор конкордизму, вегетаріанець, натурист, невтомний коханець, людина, яка сварилася чи не з усіма навколо, радила Сталіну, як керувати Україною, а згодом намагалася знайти рецепт вселюдського щастя. І це далеко не весь Володимир Винниченко.
Олександр Кучерук береться показати передусім не хрестоматійного письменника, а Винниченка-політика й Винниченка-людину. І матеріалу тут справді багато: Центральна Рада, конфлікти з Грушевським і Петлюрою, Директорія, еміграція, складні стосунки з радянською Україною, особисте життя, жінки, побутові звички, вегетаріанство, сексуальні експерименти й навіть доволі екзотичні спроби боротьби зі старінням та імпотенцією.
Окрема перевага книжки — щедре використання щоденників і листування. Завдяки цьому Винниченко постає не бронзовим історичним діячем, а живою, суперечливою і часто вкрай неприємною людиною. Його характеристики сучасників іноді варті окремої антології: Грушевський, Скоропадський, Петлюра та інші отримують від нього так, що сучасні політичні фейсбук-сварки виглядають майже шляхетною епістолярною традицією.
Водночас саме тут у мене виникло найбільше запитань до книжки.
На мою думку, дослідник дещо демонізує свого героя. Заперечувати самозакоханість, непослідовність, політичні помилки чи часом дивовижну наївність Винниченка складно. Особливо неприємними залишаються його погляди на радянський режим, ставлення до Голодомору та постійна віра в можливість якоїсь «правильної» радянської України.
Але інколи здається, що авторові важливіше вчергове вразити або навіть епатувати читача черговою дивакуватою цитатою чи інтимною подробицею, ніж спробувати холодно пояснити, чому Винниченко думав і діяв саме так.
Щоденники тут надзвичайно цікаві, але щоденник, як і будь-яка мемуаристика, — дуже суб’єктивне джерело. Людина пише його зі своїми образами, пристрастями, ревнощами, самообманом і бажанням виправдати себе. Тому мені часом бракувало більшої дистанції між Винниченком, який оцінює всіх навколо, і автором, який оцінює самого Винниченка.
Хотілося також трохи більше аналізу його світогляду. Наприклад, конкордизм можна вважати дивним, утопічним чи суперечливим, але для розуміння пізнього Винниченка він усе ж важливий. Біографія цікава не лише тим, щоб встановити, де її герой помилявся, а й тим, щоб зрозуміти, звідки ці помилки взялися.
При цьому книжка читається легко, має величезну кількість живих деталей і добре показує масштаб суперечностей Винниченка. Політик, який прагнув української державності й водночас роками плекав ілюзії щодо більшовиків. Людина з величезним его, але безперечним літературним талантом. Проповідник «чесності з собою», який далеко не завжди був готовий чесно подивитися на власні політичні помилки.
Мабуть, після цієї книжки я не став краще ставитися до Винниченка. Але захотілося більше читати вже самого Винниченка — його щоденники, прозу та тексти про конкордизм. І спробувати все-таки зрозуміти людину, яку автор книжки значно частіше пропонує засуджувати. А це, зрештою, теж непоганий результат для біографії.