Я чую тебе. Сплетіння доль Катерини Білокур та Оксани Петрусенко

«Ти залишишся з людьми, навіть коли тебе самої не стане на світі. Ти підкориш час».
Скільки ж в цій книзі самотності, скільки сліз та розпачу. За цими неймовірними квітами страшний біль, розпач нерозуміння. Дві відомі жінки, дві творчі особистості, що так тонко відчували цей світ, і так боляче було читати про їх життя.
Оксана Петрусенко, «український соловейко», що жила співом, проживала цілі життя на сцені, вперто йшла до своїх цілей, постійно працювала і вдосконалювала свій дар, бачила стільки заздрості, злослів’я, грубощів та докорів. А як боліло, коли це йшло від найрідніших, коли чоловік, один, а за ним і другий, заздрили її успіху і докоряли любов’ю публіки, аншлагами в залах. Маючи стільки шанувальників, не мала Петрусенко особистого щастя, все їй давалось з боєм. І, навіть, коли прийшло кохання, чоловік знову зрадив почуття. Мати, що дала життя дитині, такому бажаному синові, віддаючи натомість своє. Неймовірний голос, українська пісня, що линула оперними залами, жінка, що вперто не покидала України, сильна духом, хвора тілом, жінка, що розгледіла крик розпачу в молодій, нікому не відомій, дівчині з далекої глибинки, що мала одну мрію – малювати. Петрусенко, що відкрила нам Катерину Білокур, нажаль, так і не зустрівшись особисто.
Ох, і життя мала Катерина, як же боляче було читати її листи, як же страшно жити в родині, де за бажання і талант малювати, тебе обзивають «блаженною», «ледащицею», а неймовірно яскраві картини «мазюканням», де не дозволяють вчитись, де жінка має вести гарно господарство і вдало вийти заміж – все, це її максимум, ну і ще дітей штук надцять. Це жахіття. Як боляче було від марних спроб Катерини потрапити до художньої академії, як же вона мріяла стати художником, вчитись в кращих, як же рідні вбивали самооцінку дівчини. І навіть виставки - районні, обласні, державні, нагороди і сама похвала від Пікассо (про яку і кого вона й не знала) не допомогли розправити крила і творити. Тяжка праця, тяжкі часи – голодомор, війна, повоєнний голод, хвороба, постійні гоніння рідних, лупцювання батька, зневага матері, книпи односельців, самотність та нерозуміння чоловіків, відсутність свого кутка, своєї сім’ї, підривало віру і силу творити «все життя гонили мене мої рідні, як яку проступницю, за велике, дороге, любе, чудове моє малювання». Стільки ідей мала Катерина, а сірі будні, постійні злидні, банальна нестача фарб, полотен, знесилювали її. Скільки ж прекрасного могла намалювати Білокур, коли б їй допомогли, коли б за життя вона мала таку славу як зараз, коли б мала підтримку, допомогу хоча б в базових потребах – тепло, їжа, спокій. Жінка, що прожила все життя в муках і творила всупереч всім і всьому, жінка, що мала добре серце, але зле оточення.
Дві душі, дві творчі жінки, дві тяжкі долі, дві самотні постаті, що мали боротись за право бути тими, якими народились – унікальними та яскравими зірками української землі.

О. Волинська «Я чую тебе. Сплетіння доль Катерини Білокур та Оксани Петрусенко»

Чекала на цю книжку, але після прочитання трохи була розчарована.
Обкладинка чудова, малюнок Білокур вибрали один з моїх улюблених.

Це розповідь про життєві долі двох жінок, що попри всі труднощі вибрали мистецтво своїм покликанням.

В книжці подаються в художній формі досить відомі біографічні дані, на жаль, нічого нового я майже не дізналася, хіба що постать співачки Оксани Петрусенко для мене була менш відома, як і її загалом трагічна доля.

Про їх контакти між собою дуже мало, буквально пару сторінок, я очікувала більшого.

Досить багато рядків присвячено саме їх професійній роботі, як художниці, співачки. Достатньо детально висвітлене особисте життя.

Тим, хто взагалі не знайомий з цими геніальними українками - книжка зайде. Для таких як я, хто хотів поглибити вже відомі знання - нічого сенсаційно-нового там не буде. Але не шкодую, що прочитала і нагадала собі, що творчість українок ще потребує додаткового вивчення, висвітлення, популяризації.