Ясминовий пиріг

Коли люди кажуть, що треба вчитися відпускати, часто мають на увазі відпускати те, що і так тобі не належить. 

Великдень, 2022 рік. Ольга повертається з Києва до рідного селища на Рівненщині, де у домі із візерунками-оберегами її чекає мама, яка досі оплакує чоловіка, сестра, що намагається почати нове життя, і бабця, чия пам’ять повільно розчиняється між минулим і теперішнім. Саме від бабці Оля дізнається про кулінарну книжку прабабці — сімейну реліквію, яку всі вважають втраченою. Чи вдасться дівчині знайти цю книжку і відтворити прабабцин рецепт ясминого пирога? І чи готова вона стати матріархом сім’ї, адже чия книга — тоє і господарство?

Доки Оля шукає книжку, життя селища поволютку відкриває невидимі виміри, де сюжети народних казок переплітаються із плітками, сни — зі спогадами, а померлі близькі приглядають чи належно ви випрали одяг.

Кому підійде ця книжка? Для тривожних читачок і читачів, які використовують прибирання як coping strategy, люблять історії про їжу, повільні сімейні історії, є експертками та експертами із серіалів «Доктор Хто» та «Всі жінки відьми». Ви дізнаєтеся, як потрапити до ясминового лісу, куди можуть зникати гуси і як замовляти побілені дерева так, щоби вони не гнилися.

Чому варто прочитати книжку «Ясминовий пиріг»?

• Історія про тиху музику закипання картоплі, про готування їжі як мову любові і побут — як опору у складні часи. 
• У роман вплетено 23 реальні рецепти: маленькі ритуали, що здатні об’єднати людей, навіть у часи тривоги, сирен і невизначеності.
• Досліджує історію стосунків 6-х жінок у 4-х поколіннях, їхні мови любові і механізми психологічного захисту, потребу навести всьому лад і багато готувати, а також бути разом. Особливо із тими близькими, які давно померли.  
• Висловлюємо вдячність Stiftung Brückner-Kühner за гостинність до авторки на початку роботи над романом і IOWA University Emerging Writers Program, зокрема Катерині Бабкіній, за менторський супровід уже фінального етапу.

Про авторку:

Вікторія Фещук — письменниця, журналістка. Авторка статей та кураторка спецпроєктів медіа про книги «Читомо». Лавреатка конкурсів «Гайвороння» (І місце, 2015), «Смолоскип» (IV місце, 2021, III місце, 2022).  Вірші та проза Вікторії публікувалися в численних антологіях, серед яких «Прописи» (2021 р.), «Нові вірші війни» (Видавництво Віват, 2023 р.), «Повернення» (Видавництво Віхола, 2025 р.). Дебютна книга віршів «182 дні» у перекладі німецькою вийшла друком у 2023-му, у м. Кассель, Німеччина (Jenior Verlag). За цю роботу перекладачка Ганна Гнедкова увійшла до довгого списку премії Drahoman Prize 2025.  Друга книга – поетична збірка “Тимчасові адреси проживання” – вийшла друком у 2024-му у видавництві “Сумна вівця” (Тернопіль) і увійшла до списку «Найкращі українські книжки 2024 року за версією PEN». 

Тут, особливо в моєму селі, і тоді, і досі тепер усе пахне цим димом настільки, що я перестаю його відчувати, чую інше — присутність прабабці через цвітіння ясмину. Чую сирі яйця, які покрав наш пес у сусідів. Чую запах простирадл, які сушились побіля виноградника і тепер пахнуть майбутнім вином — терпким, передчасним, бо ніхто не чекатиме достатньо, поки виспіють ягоди.

Але повернутися у село також означало повернутися в колір — всі ці різномасті паркани, орнаменти по периметру вікон, квіти та кущі, що не лишали вільного простору. Рабі хустки та спідниці, світло-блакитні старі автівки, різного кольору й розміру поштові скриньки. У цьому було колективне свавілля і дуже багато життя.

Як любила жартувати прабабця — ти помреш, а робота твоя зостанеться. Але понад усим цим росло тісто, і в цьому очікуванні було якесь приховане диво. Дім та обійстя передчували народження цього особливого хліба і завмирали в очікуванні. У нас ніколи ніхто не хворів у цей день, ніколи не дратувалась худоба, не бешкетував пес, не гноїлись дерева чи вазони на вікнах, не псувались крупи, навіть торішня картопля у льосі завмирала у цвітінні.
А потім раптом паска готова, але їсти її не можна, тож ми гуртувалися довкола цього новонародженого хліба й тільки дивилися на нього.

У правому верхньому краю цвинтаря — лише свіжі могили. Туди я старалась не ходити, й досі стараюсь. У мене вже зо третини класу хлопців там спочиває, починаючи з п’ятнадцятого, коли вони по черзі записувалися добровольцями. Я часом собі думаю, що вони заклопотані своїми маленькими дітьми, а тому не відписують на мої повідомлення, більше не вітають мене зі святами і сороміцьких жартів не пишуть. Таке.

Ну, якщо вони мають котів у хаті, то бога в серці теж мають, уже непогано.

Я намагаюся пригадати, яким був мій тато в юності-молодості, але фотографії та історії створюють дивний шум довкола його зображення, роблять фокус розмитим, віддаленим. Спогади роблять тата прозорішим. Єдине, що залишається, — запах різких цитрусових парфумів, перемішаних із сигаретами Camel. І запах пилу з його старої автівки, завжди такий щільний, наче в повітрі в авто мали б проростати квіти.