Українська мандрівниця, фотографка, журналістка і письменниця, чиї тексти хочеться читати ще і ще. Софія Яблонська родом з Львівщини. 1927 року оселилась в Парижі, а подорожувала світом і писала репортажі з 1928 року. Географія її подорожей вражає. А найбільше захоплює її хапчивість до нових вражень, людей, щире прагнення пізнати культуру і традиції різних народів.
Слово «хапчивість» я вивчила у Яблонської. Це ненаситність, жадоба. У її текстах є багато цікавих рідковживаних слів, які наче вміщують у собі емоції, що викликають. Врізались мені в памʼять «спочування» (співчуття), «заалярмована» (стривожена), «спрофанувати» (знецінити, спростити до втрати змісту), «мадригалки» (витівки), «приспішила скорість» (збільшила швидкість). Як солодко від фрази «Усміх радости розʼяснив обличчя»!
Її спогади читаються на одному диханні. Я почала з «Чару Марока» (про Марокко, звісно), продовжила «З країни рижу та опію» (про Китай) і спинилась на «Книзі про батька. З мого дитинства». Змусила себе відкласти читання «Далеких обріїв» (про навколосвітню подорож) на пізніше, щоб розтягнути задоволення у пізнанні творчості Яблонської.
Зараз прийнято про її книжки говорити як про «тревелоги». Але це спрощення на межі зі спрофануванням) Це справжні рефлексії, роздуми над побаченим і почутим. Софію не цікавили традиційні визначні місця. Вона занурювалась у життя з місцевими, ходила на гостини, ризикувала задля нового досвіду. На сторінках книжок пригоди сміливої жінки, готової на авантюри. Тут і подорожі в заборонені місця, таємне фотографування, ризиковані для життя витівки.
Дуже цінно те, що, подорожуючи світом протягом 1920-30-х років, Софія памʼятала про своє коріння. Вона ідентифікувала себе як українка, почувалась українкою і вже навіть у Маракеші пояснювала каїдові різницю між українцями та росіянами. Ця її відданість собі та своєму походженню простежується у всіх творах. А вінцем, звісно, стала «Книга про батька. З мого дитинства».
Я щиро рекомендую звернути увагу на творчість Софії Яблонської. Для мене найбільша цінність її книжок не в самих подорожах, а в діалозі з авторкою. Вона вчить дивитись на світ уважно, без поспіху, з тією самою хапчивістю до життя, яка не виснажує, а наповнює. Це приклад жінки, яка випередила свій час, українки, яка пишалась своїм походженням.
Сама авторка вражає сміливістю. Вона вирушає в далекі краї самостійно (особливо в той час будучи жінкою!), занурюється в незнайомі середовища, спостерігає за людьми й традиціями так уважно, що інколи здається, ніби дивишся її очима. Її описам довіряєш, бо вони щирі, іноді наївні, але завжди допитливі.
Часом читання уповільнювалося через мовні конструкції, бо вони вже не такі звичні сучасному вуху, і до них потрібно адаптуватися. Рижа це рис, наприклад. Проте це зовсім не зіпсувало враження. Навпаки, додало відчуття автентичності, ніби торкаєшся живого документа епохи. Загалом книга справила дуже тепле й цікаве враження. Рекомендую і для ознайомлення з тодішнім Китаєм, і для усвідомлення таланту видатної української фотографині і виходить, що письменниці!
В цьому тревелозі Софія Яблонська — українська мандрівниця, письменниця, емансипантка та фотографка — глибоко занурюється в побут, традиції та соціальний устрій Китаю 1930-х років. Вона також сама подорожувала Марокко, Китаєм, Індокитаєм, і здійснила навколосвітню подорож. Її мандрівні щоденники та знимки публікувались в жіночому журналі у Львові та мали великий успіх і багато прихильників.
Поселилась вона в одному з найнебезпечніших районів тодішнього Китаю – Юнані; жила та прогулювалась без охорони, а серед місцевого населення, на відміну від інших “білих”, й взагалі не дуже підтримувала контакт з європейцями; не без хитрощів та витривалості фільмувала людей на плівку, часто псуючи фільмову стяжку через труднощі.
Тут Софія прихистила спочатку собаку, а потім купила дитину (ага, саме так), курила опій та дискутувала з китайцем Кво, ночувала у святинях, милувалася рижовими полями та китайською землею, плавала на човні під час страшної повені, споглядала смертну кару піратів і ще багато-багато всього шаленого відбувалося, але це ви почитаєте (я дуже на це надіюсь) самі ?
Софія була життєлюбною, сміливою, просто таки безстрашною, спраглою до пригод, та все ж дуже розумною молодою жінкою. Ще до прочитання книги, коли я дізналась про постать Софії Яблонської, то була вражена, як вона 25-річна дівчина вирішила поїхати на інший кінець світу і ще й потягла туди з собою фотоапарат та різну техніку.
Мова книги дуже красива, я дізналась для себе багато нових вжитків різних слів. Софія писала дуже живо, цікаво та з гумором.
– Хто бачив, щоб сама молода жінка…
– Молодій, напевно, легше, ніж старій, – перебила я жартом наперекір його надто поважному настроєві.
– Щоб узагалі жінка подорожувала сама по середньому Юнані, де повно піратів та ріжних інших небезпек!
– Я, напевно, не перша і не остання…
– Перед вами, може, вже були й інші, хоч це мене мало обходить…
– Зате я, напевно, зовсім спеціяльно цікавлю вас, правда?!
Мені приємно було кепкувати з нього, бо знала, що коли б він міг, то скоріше замкнув би мене до в’язниці, ніж дозволив би на це “божевілля”.
Багато не хочу переповідати, але скажу одне – це була неймовірна мандрівка та знайомство з Софією Яблонською. Після прочитання книги хочеться лише одного: кинути всі свої негаразди, взяти фотоапарат та поїхати далеко за очі, крізь сто тисяч гірських вершків та через сто сімдесят дев’ять тунелів ?