За лаштунками в музеї

"минуле таке людне, що інколи здається, наче для живих тут немає місця"

"Людне минуле" - дуже влучна теза, що розкриває суть роману Кейт Аткінсон "За лаштунками в музеї".
Мова йде про історію одного роду на фоні більш глобальних світових подій.
Рубі Леннокс виступає фіксаторкою колективної пам'яті свого роду (саме від її особи ведеться оповідь в лінійній частині хронотопу), та навіть їй не відомі найсокровенніші з родинних таємниць (тому в текст введені примітки-ретроспекції, де оповідачем виступає авторка).
Оскільки, на момент розгортання основного конфлікту, Рубі була ще дитиною, то й стиль викладу відповідний.
Не беруся відтворювати генеалогічне дерево родини, бо навряд чи зможу пригадати всіх дядьків-тіток, кузенів-кузинок героїні. Тим паче, що основна увага прикута до жіночої половини роду. Софія, Аліса, Нелл, Банті - чотири покоління жінок, "ув'язнених" сімейними узами й тягарем материнства.
Щоб не стати частиною цього ланцюжка, Рубі мусить розкрити сімейну таємницю, віднайти втрачене й позбутися непотрібного (спойлер: все в неї вийде).
Для мене справжніми героїнями роману стали Ліліан (в ретроспективі) і Патриція - обидві жінки буквально втекли з токсичного кола у новий світ і започаткували нові сімейні традиції.
Незважаючи на нелінійну будову сюжету з масою ретроспектив, історія здається дуже цілісною та гармонійною.

Кінцівка роману здалася дещо передбачуваною - не відчувалося якоїсь напруги, не було неочікуваних поворотів - авторка просто розкрила всі карти й завершила гру.

На щастя, в суспільстві всебільш почали наголошувати про те, як важливо цінувати особисті кордони кожного, поважати їхній вибір, приймати його з розумінням, навіть якщо погляди різняться: нікого не засуджувати і не повчати.

Та все ж знайдуться люди, які нав'язуватимуть свої упередження, що нібито вся суть життя жінки виключно у створенні сім'ї, народженні дітей та підтриманні затишку домашнього вогнища. І ось цей нав'язливий стереотип як-не-як вже запрограмовує зі самого дитинства майбутнє юної дівчини на жінку-показову дружину,
жінку-маму, жінку-господиню.

Ця сімейна сага про жінок, які стали дружинами й матерями під тиском суспільства, але так і не стали щасливими в шлюбі. [І не факт, що утікаючи від чоловіка й дітей, вони віднайшли б своє особисте щастя будь-інде].

Головна тема роману - жінка і її місце у світі, сліпа самопожертва себе сім'ї, і як наслідок - недолюблені батьками діти.

Кейт Аткінсон змалювала чотири покоління жінок родини, яких підхопив вихор історичних подій минулого століття Англії, і яких об'єднала єдина ціль - прагнення волі. Щоправда, ціль у всіх була запізніла. Запізніле й розуміння того, що всі рамки у них же самих.

У центрі історії - оповідачка, наймолодша у родинному ланцюжку - Рубі. Її розповідь ведеться із моменту її зачаття... І вже тоді її не люблять, не бажають, і не чекають. Дівчинка народжується та росте у атмосфері нелюбові. Але вона не одна така: у нелюбові росли її мати, і бабуся. Недолюблені діти стають дорослими, які не вміють любити. [Бо ж звідки взятися прикладу щасливої сім'ї як взірцеві для наслідування]. Аткінсон веде провідну лінію втрачених жінок. Помітно як авторка дотримується думки: у нещасливому подружньому житті адюльтери неминучі.

Рубі росте, та з часом дізнається про старі секрети, заховані із-за лаштунками її сім'ї.Таємниці сумні, похмурі та неприємні. Інакше б їх не доводилось ретельно так приховувати.

Глибокий, багатопластовий, сумний і водночас просякнутий трагізмом роман.

І ще. "Буду щасливою!" - це і є гідна відповідь, на питання: "Ким ти станеш, коли подорослішаєш?".