Етнокультура Криму, рефлексії на тему депортації, анексія, війна й трохи надміру пафосна лінія інтеліґентного патріотизму - ця книга формує багатовимірну картину життя на "спірній" території.
В центрі уваги компанія молодих людей - такий собі культурний десант в особі етнічної росіянки, кількох українців та кількох кримських татар, що дружать, закохуються, будують плани на життя й мріють про нове, краще майбутнє. Чи варто казати, яка напасть руйнує всі ці мрії?
Символічна трансформація головної героїні (вона ж оповідачка) з Утаєвої в Оксану - це дуже красномовний прийом: дівчина, що все життя сумнівалася в своїй ідентичності, нарешті відкидає усі сумніви й робить крок у нове майбутнє...
Давно хотіла прочитати її.
Читала довго - цілий тиждень… Бо написано важко… Багато кримсько-татарських слів, речень і цілих абзаців (з перекладом, але все одно очам було незручно).
Книга наче художня і в той час було багато історичних фактів. Це доречі історичний роман, яких я прочитала немало, але цей дався важко…
Але все одно було цікаво. Книга важлива.
Було б корисно ввести її у шкільну програму і обговорювати усім разом. Думаю варто дітей вчити критичному мисленню якомога раніше.
Для мене було шоком дізнатися, що сама авторка Анастасія Левкова взагалі ніякого відношення до Криму немає… Просто написано так, ніби то якась автобіографія. А виявляється Анастасія вивчала багато матеріалів і спілкувалася з багатьма кримськими істориками, громадськими діячами і журналістами, щоб написати достовірну історію. І ця робота дуже відчувається…
Книга спонукає дістати свої старі фото з відпочинку у Судаку, Коктебелі і Алупки, знайти сувеніри.. А також хочеться дізнатися більше про Крим - подивитися документальні фільми чи цікаві інтервʼю.
Сподіваюся українці зможуть повернутися на цей неймовірний півострів як повноцінні мешканці…Вірю у це.
Перша половина книги присвячена трагедії кримських татар, яких депортували в часи СРСР, а тепер вони приклали надлюдських зусиль, щоб повернутися на рідну землю.
Але все ще потерпають від зверхнього ставлення тих, кого заселили в їхні оселі.
Друга частина, звісно, присвячена анексії Криму росією в 2014 році.
І читати все це було дуже важко.
Головна героїня дуже травмована особистість із самого дитинства, вона забагато бере на себе вини - за все.
За те, що батько з нею погано поводився в дитинстві.
За те, що в Криму погано ставляться до кримських татар.
За те, що в Криму не говорять українською.
За те, що її колишній кепкував з неї щодо її поглядів на життя.
За те, що вона росіянка від народження.
За те, що росія окупувала Крим.
Напевно авторка намагалася показати цим, що кожен має нести свою власну відповідальність, що ми всі частинки одного цілого.
Але іноді гг перебирала міру в своєму самокопанні.
Цю книгу має прочитати кожен.
Вона має бути перекладена всіма мовами світу. Щоб правда ширилася світом.
Я зараз бачу як все більше і більше українських читачів толерує твори, які тим чи іншим чином звʼязані з країною-агресором. Мовляв, вони ж уже написані, що вже поробиш.
Але, якщо і читати книги, де присутні руські, то тільки такі. Де показана вся суть руського міра, а не її романтизована, спотворена картинка.
Книга дуже важлива, але дуже морально важка.
Вона вбила мою менталочку повністю.
Після її прочитання хочеться згорнутися калачиком і плакати.
У ній описано дуже багато кримськотатарських традицій і фраз. У книзі розповідалося про її життя та різні стосунки, травми та рішення. Через її життя ми бачимо історію Криму. Це показало, як люди вірили в уряд і сподівалися, що той їх підтримає та захистить, але нічого цього не сталося.
Найцікавіше те, що авторка ніколи не жила в Криму, але, збираючи кримські історії, вона за окопом відкрила цілий світ традицій і культури цієї землі.
Вся історія з боку головного героя. Вона дуже вдумлива і має багато спогадів про своє життя, культуру Криму, історію своєї родини. Я прожила кожну мить її життя як своє. Ми бачимо кількох її друзів, і всі вони дуже різні, але «Як вони можуть піти, якщо вони люблять один одного». Я вважаю, що дуже цікавим персонажем був її хлопець, якого вона дуже любила, але у якого було так багато дивних думок. Він дійсно не поважав її культуру, не розумів Крим і не намагався.
Я не очікувала багато лише тому, що я мало знала про книгу. Я розуміла, що взагалі ніколи не думала про кримчан. Я не знала їхньої культури, їхньої історії тощо.
І мене вразило, що є важлива дата для кримських татар – 18 травня, але я ніколи про неї не чула, не помічала ні в школі, ні взагалі по життю. Це день пам'яті депортації кримських татар.
Мені дуже сподобалося читати її. Вона приковує увагу з перших сторінок, тому що дуже цікаво зрозуміти, в якій культурі виросла та що бачила ця дівчина, як насправді всі люди в Криму ставилися до російської окупації.
Починаючи з дитинства головної героїні ми дізнаємося про життя в Криму українців, росіян, татар. На прикладі простих людей, їх відносин та взаємин, слів та вчинків. Пройдемо шлях пошуку себе, своєї ідентичності та приналежності. Дорослішаючи, вона покаже весь шлях Криму аж до анексії.
Як впливала росія та "вєлікая" російська культура, як знецінювалось та опускалось до рівня "село" все українське, яких зусиль коштувало татарам їхнє повернення на рідну землю. Тут так багато всього важливого... На кожній сторінці чиїсь слова чи вчинки, які хочеться запам'ятати і розказувати іншим.
Мені складно писати відгук на такі важливі книги. Адже це не просто якась цікава та захоплююча пригода, а це наша історія. Це життя частини нашої Батьківщини, яку ми, в епоху тотального розповсюдження інформації, на жаль, не знаємо. Чи не хочемо знати....
Отак вони і жили з такою думкою, що материковій Україні немає діла до тих, хто за Перекопом. Але і з однієї, і з іншої сторони є земля. І ця земля єдина. Так було, і так має бути. І кожен з нас повинен це знати та пам'ятати.
Я рекомендую щиро цю книгу всім, хто цікавиться історією України та її Криму. Хто не байдужий до подій та історичних процесів, які відбуваються в нашій сучасній країні. Хто хоче думати і задумуватись над кожним прочитаним словом та робити свої висновки. Читайте, дізнавайтесь, думайте!
Я читаю багато книг про війну,але не про війну в Україні. Це особисте.
Я не рахувала скільки раз щось стискалось в грудях при прочитані. Але не раз.
Я вірю в перемогу і в те,що ми поїдемо влітку на море в Крим. Але розумію,що це довгий і дуже важкий шлях.А ціна - найвища.
Для мене ця книга більше про самоідентифікацію. Пошук себе та свого місця в світі. Про справедливість та рівність. Про повагу та дружбу. Та про Україну,яка вистоїть та розквітне під мирним небом
Дуже відгукнулись переживання героїні, протиставлення виховання і родинної історії і власної самоідентифікації. невловиме відчуття і привʼязка до речей, яке важко пояснити самому собі.
Останні сторінок 10 плакала. Справді неймовірна книга, хочеться мати можливість знову прочитати її вперше.
Та чи знаємо ми справжній Крим? З його легендами, традиціями та неповторністю, з його сонячністю і красою, з його мультикультурністю і в той же час єдністю цих культур? Я не знала... Допоки не прочитала "За Перекопом є земля". Я побачила Крим іншим. Тепер це для мене не тільки туристичне місце, не тільки гори і море, а ще й люди, які попри все повертаються додому, через багато років, змушені починати все з нуля, та все ж на рідній землі, готові відстоювати своє право на неї і відроджувати культуру свого народу на цій території; це традиції — різноманітні і цікаві, давні, як і сама історія Криму і важливі для всіх; це мова – яка так майстерно вплетена в твір авторкою, що іноді не відчуваєш цього переходу між мовами і ніби сама говориш кримсько-татарською... Я закохалась в цей роман і готова закохувати в нього інших.
Він важливий не тільки красою свого написання, а й важливістю тих проблем, що в ньому порушені. Від соціально-політичних, до культурних — все в цьому романі наштовхувало на роздуми та викликало емоції.
Роман, який хочеться перечитувати і який однозначно буде ще не раз прочитаний.
«― За Перекопом землі немає, ― відповіла я кримською приказкою.
― За Перекопом землі немає, ― повторив він. І, сміючись, запитав: ― А немає ― з якого боку Перекопу?»
Я ніколи не була в Криму, тому для мене за Перекопом була земля з чужих слів: гранати й інжир, кипариси та море, стародавні руїни і поганий сервіс на курортах, пахлава медова та чебуреки на пляжі. Мабуть, я ніколи й не хотіла до Криму. Я хотіла поїхати на море, але моя мрія точно не Південний берег Криму. Крим почав відкриватися по-іншому після 2014 року, коли новина про анексію вибила зі звичного руху буднів. Так, я, як і головна героїня роману, знала про історію кримських татар, але ніколи не брала близько до серця. У кожного є своя сімейна історія, свій біль, голод…
Прочитавши роман, я змогла по-новому подивитися на півострів, його жителів, проблему ідентичності та ставлення центральної влади до корінного населення. Мені відгукується прочитане, адже я бачу в цьому тексті не лише проблеми характерні для киримли, а й те, що призвело до відштовхування українського в центральній та східній Україні.
Головна героїня зростає у роsійськомовній сім‘ї та ідентифікує себе роsіянкою за національністю. Дружить вона і з українцями, і з кримськими татарами. З роману читач дізнається багато про традиції, культуру, історію кримських татар, про шляхи формування спільноти, про повсякденне життя в Бахчисараї. Тут і проблеми самовизначення, самоідентифікації, мови. Про те, в якому середовищі зростала молодь Криму до 2014 року, що відбувалось після початку збройного конфлікту та що принесло повномасштабне вторгнення.
На початку мене тригернула поїздка героїні в mosкву, з оцими побіжними екскурсіями умовною величчю в сірості. Я там бути не хотіла, навіть у видуманому світі. Але усім подіям у сюжеті є своє пояснення і місце. Це шлях формування свідомості багатьох, які бачили перед собою палець, що манить звідти. «За Перекопом землі немає», а за Керчю вона є?
Так, у книжці далеко не лише про історію кримських татар. Вона дає потужний поштовх ще раз задуматись над тим, що відчуває людина, яка обирає інший шлях, аніж той, що продиктований сім’єю, оточенням, пропаgандою. Які потрібні внутрішні ресурси, щоб свідомо змінити свою ідентичність? Що після цього залишиться? Оця сила і прагнення свободи притаманні нашій героїні.
«… ми не примажемось. Ми долучимось.».
Роман цікавий і змістовний. Без карколомних подій і пригод. Для роздумів.
Це книга, яка перекопала весь мій внутрішній світ і всі мої уявлення про Крим сповна. Чи була я в Криму? Так, відпочивала декілька років поспіль! Чи знала я щось детально про нього? Ні, практично нічого! (Я знала історію Криму, знала про депортацію кримських татар, частково знала про їх повернення, але я нічого не знала за межами туристичного Криму). Я теж була серед тих, які не знали що відбувається у Криму в 2014 році, я теж була серед тих, які уявлення не мали, що відбувається там за Перекопом з кримськими татарами чи з українцями опісля. Незагоєна рана...наш Крим.
Анастасія Левкова зуміла розкрити Крим через траєкторію життя трьох героїнь: Аліє (кримської татарки), Альони (українки), та головної героїні -Утаєвої (росіянки), від імені якої пишеться книга, . Її ім'я ми довідаємось лише при кінці книжки, як і її родинну історію.
Основа цього роману саме Утаєва, її родинні секрети, її формування як українки, її друзі та її кохання.
Кримські татари в Криму - корінне населення! Та для більшості "понаїхавших" вони були "прєдатєлі" і дітей кримських татар гнобили. Один з них навіть вибілював собі шкіру лимонним соком, щоб стати "таким як усі", та як усі, кримські татари не стали і до сьогодні. Унікальний народ з унікальною історією, легендами та традиціями і Анастасія Левкова по вінця насичує книжку "За Перекопом є земля. Кримський роман" їхніми культурними надбаннями.
Я частково культурологиня і цю ж професію обирає головна героїня, так-так, та що росіянка в Криму, яка пише про українські традиції та традиції кримських татар. Яка спочатку захоплюється Достоєвським, Пушкіним, Лєрмонтовим, та завдяки вчительці української мови та літератури Олені Василівні, яка "прокладе колії, якими зможуть рухатись думки" про українське, Утаєва стане захоплюватись Багряним, Баркою, Костенко, Чорноволом та іншими. Вона зрозуміє, що "щоб існував Булгаков...їм треба було розстріляти у Сандармоху Валер'яна Підмогильного і Миколу Зерова". Чому досі цього не розуміють ще так багато українців?..
Вона опише холодну і незатишну Москву, Київ і Революцію Гідності, проукраїнський Майдан в серці Криму. Опише про сміливих українських кримчан, про перевертнів з СБУ в ФСБ, про армію вірних присязі і тих, які її зрадили, про бездіяльність української влади і діяльність sоsійської. А ще про "глибоку стурбованість" європейської преси.
Останні 150 сторінок тексту немов цвяхи вбивались у моє серце. Де були усі ми? Чому не подали руку допомоги? Чому зрадили їх? "З Криму це все почалось, але Кримом це не закінчиться". Тоді в 2014 р. ці слова були пророчі. Справді, Україна відкуповувалась Кримом. Ось така жертва, та її було замало загарбникам. Вони пішли далі трощити своєю бульдозерною системою Донецьк. А з лютого 2022 року хочуть розтрощити і всю Україну.
Я з важким серцем пишу відгук, але я знаю, я вірю, я сподіваюсь, що "ми всі колись туди повернемось", у наш сонячний Крим, навіть якщо для головної героїні це безпідставний оптимізм. Ми побачимо, як майорить синьо-жовтий прапор і ми зможемо випити міцної кави у кримських татар та з’їсти їх неперевершений, налитий сонцем виноград; скупатись у морі та піднятись на Ай-Петрі; погуляти галереями Ханського палацу в Бахчисараї…Цей оптимізм головної героїні дає і мені стимул мріяти, бо хто я така, щоб сперечатись з Анастасією Левковою!
Практично одразу відбулася презентація роману. Я познайомилася з авторкою - Анастасією Левковою. Вона підписала мені книгу. Надзвичайно красива жінка!
Для мене дуже корисним виявилося знайомство з цим твором. Бо я одна з тих людей, які свято вірили в те, що татари це злодії, які займаються захватом територій. Про це говорили з екранів телевізорів, це з прищуром транслювали "друзі" в Криму. В мене не було досвіду спілкування з кримськими татарами. Я ніколи не чула альтернативної думки. Цей роман відкрив очі на багато речей.
Не хочу спойлерити, можу тільки сказати, що ця книга варта вашої уваги)
Сподобалась цитата "Щоб існував Булгаков, сказав тоді Влад, їм треба було poзстріляти у Сaндaрмоху Валерʼяна Підмогильного і Миколу Зерова". І дійсно, якщо б не розстріляли більше 1000 видатних українських діячів культури, то де б були зараз їхні "достоєвські" і "лєрмонтови"...
А ще цей роман про пошук своєї ідентичності. "Чи можу я бути укрaїнкою, якщо мої батьки не укрaїнці, а я живу в Крuму. Хто ж я тоді?" - такі запитання ставить собі головна героїня.
він подається як художній, хоча художня складова, направду, не така й важлива, герої не розкриваються сповна, а стосунки між ними виглядають дещо пластилінове. але мені особисто це зовсім не псувало насолоди від прочитання, бо у "вінегреті" є і інші, надзвичайно смачні складові.
для мене найголовнішими складовими стали етнографічна та історична. якщо ви, як і я, не надто знайомі з історією Криму та культурою кримських татар, авторка зробить вам одночасно боляче і дуже приємно. боляче від того, що повз вас пройшов такий пласт неймовірно яскравої і самобутньої культури, помережаної червоними нитками історії. тепло - бо можна доторкнутися до неї бодай ось через такі історії.
так, може здатися, що пані Левкова романтизує усе кримськотатарське, але здається, саме це і треба робити з культурами, що роками пригнічувалися імперією.
що мені впало у вічі -- герої роману надто обізнані, як на ті часи. звісно, я допускаю, що не усім людям пропаганда так замилювала очі, як мені чи моєму оточенню, та все ж важко було позбавитися від відчуття, що герої повернулися у період майдану з майбутнього і знають, що буде там, у 2022.
попри усі невеличкі недоліки, це чудова робота і вельми приємний роман. нехай він принесе вам кілька теплих вечорів з ароматами Чорного моря після спекотного дня :)
Вона мені в дечому нагадувала «Доцю», бо тут теж головна героїня вигадана, образ зібраний… в дечому були протиріччя, які відштовхували… але загалом книга цікава
Мене вразили два моменти: історії про кримських татар і їхні традиції, той весь біль втрати дому та відповідь на питання, чому так багато з них залишились в окупації. І другий момент - сама окупація. Яким не милим може стати життя, коли ти більше нічого не можеш вирішити…
Прекрасна книга в бібліотеці…
Авторка розказує історію кримлів через героїв своєї історії. За чим було неймовірно цікаво спостерігати та відкривати для себе особливості їхньої культури, подоружувати куточками Криму разом із героями.
У романі, звичайно, підіймається аспект як росіяни поступово й методично готувалися до окупації півострова. Це було боляче читати. Я знала цей куточок України зі своїх подорожей влітку і, на жаль, у дитинстві засилля росіян не сприймалося загрозливо.
Рекомендую цю книгу для прочитання тим, хто ще не познайомився з нею. І дякую, видавництву, що обираєте такі книги
Цей роман - енциклопедія життя кримськотатарського народу. В центрі показано життя родини, яка пережила виселення з Криму і повернулася на історичну Батьківщину.
Коли я читала, постійно згадувала, як я сприймала Крим і кримських татар у 2009-2013 роках під час перебування за Перекопом влітку. Фактично, я не знала, що це за народ і чому він бореться за право бути на своїх історичних землях навіть у 2000-х роках. Авторка цікаво і ненав'язливо розповідає про побут, культуру та історичну пам'ять кримських татар.
Я чітко простежила, як росіяни всіма можливими способами насаджували свою пропаганду. Як мешканці Криму палко вивчали "велікую" літературу, але не знали письменників, яких породила ця земля. Як корінний народ тихо виселили, а на заміну йому привезли росіян. Які згодом, під час повернення татар додому, майже зубами трималися за окуповані після виселення будинки.
Найболючіше було спостерігати, як окупанти захопили Крим без жодного пострілу. Як кримськотатарський народ продовжував свою боротьбу проти окупантів. Адже саме вони добре розуміють природу "визволителів".
Я перебуваючи на території материкової України, не могла зрозуміти, чому це сталось так просто і швидко.
Крим - земля, яка має багатовікову історію і як би росіяни не приписували цю територію собі, вона ніколи не буде їхньою.
Дякую за прекрасну книгу і можливість відкрити для себе Крим і прекрасний народ, який і сьогодні під окупацією показує, що Крим - це Україна. Українці і кримські татари - одна політична нація
Письменниця дуже вдало описала Крим, починаючи з 90-их (дитинством головної героїні), також не можу не зауважити той факт, що письменниця не жила в Криму, але нею була зроблена величезна праця, в результаті якої ми і маємо цей твір. Читаючи роман, звісно, можна зрозуміти, що було з Кримом “не так” і що мала б зробити материкова частина України, щоб цьому запобігти. Єдине, що не дуже сподобалися певні любовні моменти, але в цілому книжка ВАУ. Працюючи, мені постійно хотілося закінчити роботу і мати вільний час, щоб якнайшвидше повернутися до читання цього твору. Як розумієте, далеко не кожна книжка може цим похвалитися. Якби була моя воля - заохотила б включити цю книжку до шкільної програми (самий раз її читати в 11 класі
Роман поділений на три частини і кожна присвячена окремим аспектам.
Перша розкриває нам скриньку зі скарбами і ми поринаємо в культуру, традиції і мову кримських татар, слухаємо їхні родинні історії, як їх депортували, як вони намагалися повернутися, як вони призодили до своїх домівок, а їх звідки нові господарі виганяли. А вставки з мовою киримли - це взагалі любов
Жодне сюжетне питання, що зачипається не знаходить свого розвитку. Є претензія на розгляд важких морально-етичних питань, але фони лише формулюються і залишаються без відповідей, навіть приблизних.
Частково наявні шаблонні міфи, які говорять про поверхневість підготовки до написання.
Варто було назвати "Переживання паняночки і кримські татари".
Читати лише школяркам і студенткам.
В книзі можна виділити дві основні сюжетні лінії - про головну героїню і власне про Крим.
Історія про Крим має дві домінанти - депортація кримських татар та їхнє повернення і Майдан. Мене більше зацікавив відрізок саме про Майдан, бо якісь знання про депортацію кримли я маю (хоча здивувалась наскільки сильно роспропаганда маргіналізувала татар серед місцевих), а от в 2014 році більше слідкувала за київським Майданом, ніж за подіями в Криму. Півострів привернув мою увагу хіба, коли там вже з'явилися зелені чоловічки, "вєжлівиє люді", як насмішкувато називали їх місцеві. Тож мені було важливо подивитись, як це все заварювалось.
Варто відмітити, що авторка не з Криму і, я так розумію, не жила там. Було б цікаво послухати думку кримських татар, які переживали ті події 14го. Наскільки змальована картинка загальновизнана, чи це просто одна з точок зору?
В книзі Крим та Україна - це як дві сусідки, які ділять одну кімнату гуртожитку, і власне крім цієї кімнати і вимушеного співіснування, їх нічого між собою і не пов'язує. Як говорить головна героїня: "Ми навіть не периферія". А ще в тексті чутно образу на те, що Україна ніколи особливо не цікавилась, як там в Криму, замість цього, навішуючи купу штампів.
Тепер про головну героїню. Книжка побудована, як розповідь про своє життя, яка ведеться від першої особи. Я не дуже люблю такий формат, бо він нам дає лише один варіант оптики з точки зору оповідача, тобто ми від початку сприймаємо оповідь досить однобоко.
Утаєва - етнічна росіянка, але все життя тягнулась до сім'ї своєї кращої подруги - кримської татарки Аліє, а через них і до України. Утаєва досить своєрідний персонаж. Вона має свої переконання і прагнення, але не має рішучості їх відстояти перед іншими, вибирає позицію, але постійно сумнівається чи має вона право це робити. Світ у неї часто чорно-білий - одні - абсолютно хороші, інші - абсолютно погані. Якщо вибирати одну визначальну рису героїні, то це нерішучість, як кажуть "і хочеться, і колеться". Але вже саме неоднозначне ставлення до персонажа, говорить про те, що прописаний він добре.
В кінці я завжди оцінюю якість книжки потому, чи залишиться вона на полицях. Залишиться.