Книга розкриває психологічний портрет чоловіка, який не збирається заводити серйозні стосунки, він любить маніпулювати людьми, гратися їхніми долями.
І так, він відразу каже своїм пасіям, що нічого серйозного з ними не планує. Але він постійно тримає їх на відстані витягнутої руки, не дозволяє жити окремим від нього життям (робить їм дітей). Тому, не дивно, що кожна з цих жінок десь глибоко в душі має надію, що він обере саме її. Саме з нею він нарешті захоче стати зразковим сімʼянином.
Починала я читати цю книгу з певним азартом. Адже мені здалося з перших сторінок, що це історія якогось «українського Казанови», і вона може бути досить кумедно-повчальна.
Але ні, це історія гнилої людини, яка вміє виставляти свої недоліки як позитивні якості.
Він відразу каже, що ось я такий, і чекати від мене слід лише цього. Ніби як і правду каже. Але від цього він кращою людиною не стає.
Це та книга, яка дійсно є класикою. Це та історія яка могла б бути в 1916-му році, а могла статися і в 2025-му. Тільки в 1916-му про це книгу написали, а сьогодні ми б дивилися про це розслідування на Youtube.
Цей Кирпатий Мефістофель, описаний автором 1916 року, до сих пір ходить з нами одними вулицями.
Стосунки між жінками і чоловіками, описані в книзі, мало чим відрізняються від сучасності.
Так, це історія про негативного персонажа.
Так, вона закінчується шокуючою трагедією.
Чи роблять ці факти книгу менш значущою?
Ні, адже вона показує дуже навіть можливі реальні сюжети.
Даний роман – це експеримент, під час якого автор аналізує та розмірковує про стосунки між чоловіком та жінкою, сенсом батьківства й моральності людських вчинків.
Тут ми маємо успішного київського адвоката Якова Михайлюка, його грішних й водночас вірних знайомих та двох жінок – кожна з них по-особливому впливає на нашого Кирпатого Мефістофеля.
Мені дуже сподобалося, як Володимир Винниченко показав нам розвиток особистості головного героя: він проходить тернистий шлях від небажання мати дітей до прийняття власного сина, й зрештою, саме в ньому він знайде психологічний прихисток та перетворить ці митті на найщасливіші у своєму житті.
Окрема подяка за ключ до розуміння тексту від Віри Агеєвої. Я ознайомилася з ним вже після прочитання книги і для мене такий варіант є найбільш вдалим. Чудовий аналіз та огляд роману!
• Я йду без ніякої мети, ні про віщо не думаючи. Ні, я думаю про те, що я страшенно самотній. Самотній же тому, що нікого не люблю. Найпевніше ознака самотніх та, що вони нічого і нікого не люблять. І коли я слухаю людей, що жаліються на самотність і запевняють, що вони люблять, я думаю про себе: бідолахо, тобі для чогось хочеться переконати мене, що в тебе в гаманці одночасно порожнеча й цілі скарби.
• Боже, як мало людині треба, щоб вона була щаслива! І яке більше щастя є від того, коли стоїш на березі такого вуличного струмочка в розстібнутім пальті; стоїш, примруживши очі, не рухаючись, щоб не струсити з грудей сонячного, прилиплого тепла; слухаючи бозна що в собі й вірячи, що жити страшенно гарно, потрібно, радісно.
• Закоханість не є любов. Любиш те, що знаєш, чого прагнеш, про що мрієш. А любов приходить тоді, як одходить закоханість. І приходить не сама, а з нами, з нашим хотінням, волею, впертістю, гордістю.