Смерть виходить на пенсію, боїться власної смерті й намагається зрозуміти, що таке життя. Це, звісно, звучить абсурдно, але подається автором дуже природно і невимушено. Спостерігати, як Смерть вчиться жити серед людей, інколи навіть розгублюється й дивується простим речам, закохується, дуже цікаво і навіть зворушливо.
Паралельна історія з чарівником Кошелем додає роману ще більше абсурду. Оскільки Смерть більше не працює, Кошель не може померти й постійно вигадує різні способи, як це все ж таки зробити. Його спроби виглядають настільки дивно й смішно, що неможливо не посміхнутися. При цьому вся ситуація, хоч і повністю абсурдна, усе одно здається якимось чином логічною.
Втім, є частини, які трохи знижували темп читання. Наприклад, сцени, де чарівники борються з візочками із супермаркету, виглядали дещо трешово й відволікали. Хотілося більше часу проводити з персонажем Смерті, ніж слідкувати за цими дивними пригодами.
У книзі багато кумедних моментів, але є й місця, які змушують замислитися. Пратчетт дуже просто говорить про важливі речі: про цінність життя, про час, який не повертається, і про те, що навіть таким персонажам, як Смерть, іноді потрібне щось людське.
Кінцівка вийшла світлою, але трохи сумною, залишає по собі тепле відчуття, ніби все стало на свої місця, але щось важливе все ж трохи болить.
Тому він отримує власний пісочний годинник і стає смертним. Та Смерть через все це не дуже сумує, бо нарешті має можливість спробувати звичайне життя на фермі. І коса не буде стояти без діла.
Тим часом у Дискосвіті трапляються дуже дивні інциденти.
Найбільш помітним є повернення нещодавно померлого чарівника, який дуже чекав перевтілення.
Уявляєте колапс? Нашестя зомбі, які розгулюють містом, де й так проблеми з санітарним станом і злочинністю. Анк-Морпорк захопило паразитичне життя, яке харчується містами та вилуплюється з яєць, схожих на снігові кулі. Хто б міг подумати, що життя може завестись, як...миші.
Традиційно сміховинні й іронічні сцени дозволяють інакше подивитись на своє повсякденне життя. Крізь сльози сміху. Я ледве встигала витирати їх, коли читала діалоги. Особливо про виникнення імені Білл Двері.
Мої знання не настільки всеохопні, щоб зрозуміти всі тонкі натяки і символи, які Пратчетт використовує у своїх книгах, але його алегорії на споживацтво та торгові центри вражають. Я впевнена, що багато читачів можуть помітити набагато більше великодок, ніж ті, що помічаю я.