Крізь призму часу та сторінок цієї книги тягнеться мереживо життя українських письменників, любові Олександра Михеда до свого батька, згакові твори письменників.
Це не нудне "народився - писав - помер". Михеди розкривають саму суть стилів авторів, здувають пил з їхніх прихованих перлин, іронізують, критикують, та ведуть батьківсько-синівський діалог.
Михеди пишуть живо, чесно, без пафосу та зайвих очорнень. У цій книзі немає безкінечних страждань, із яким, на жаль, у багатьох асоціюється украхнська література. Кожна розповідь має проблиск надії, кожен цитований твір - розбір стилю та ідеї.
Це книга, яка закохує в українську літературу, здирає з неї личину "села, де всі страждають". Михеди "оживлюють" постаті наших письменників, розвіюючи образ суворих облич з олійних портретів. Письменники, про яких ідеться в "Живих" - це, промовисто, живі люди, які люблять, творять, сумніваються, мають хобі, зачитуються любовними романами.
Однозначна рекомендація всім і кожному!
Факти говорять самі за себе. Лиш я прочитала розділ про Григіра Тютюнника, то одразу ж взялася читати його збірку — так мене вразили факти з його біографії, історії про важке дитинство, виживання, а також перехід і в житті, і в творчості, на українську. Тож скоро чекайте відгук і на його книгу)
В цій книзі класно переплітаються історії з життя авторів разом з літературним аналізом їх творів. Цікаво дізнаватися, що саме сприяло таким думкам, як змінювалися життєві й політичні погляди письменників і письменниць, а також як це позначилося на їх творчості. А боротьби проти системи, за своє виживання було багато, на жаль, в житті наших класиків. Одна історія Хвильового чого вартує!
Книга містить історії про Тютюнника, Телігу, Хвильового, Багряного, Стефаника та інших. Про когось я вже знала багато і читала більшість творів, якісь історії були несподіваними, й часом незрозумілими. Але це точно була цікава і яскрава подорож сторінками української літератури.
Живих — тобто, не в тому сенсі, яких нам зазвичай їх подають: іконами, ідолами, канонами. А як про звичайних людей і їхню буденність.
Тут більше про емоції, ніж про хрестоматійні факти.
Кожному з письменників — окремий розділ. І як вставки подано розповіді Павла Михеда про той чи інший часовий проміжок, політичну ситуацію, настрої в суспільстві. Подекуди ці розмови про сімʼю Михедів займають доволі багато місця в книзі, подекуди це 50/50 поряд з історією про конкретного письменника.
Мені сподобалось. Місцями потрібно було пробиратись, місцями йшло тяжко, але як завжди, обожнюю те, як пише Олександр Михед і його стиль.
Хоча насправді, є свої фаворити серед розділів. Мої — про Миколу Хвильового, Олену Телігу, Тараса Прохаська (єдиний сучасник в книзі), Івана Багряного.
Не сподобався розділ про Миколу Гоголя, подекуди через те, що було дуже багато цитат російською без зносок з перекладом. А ще напевно тому, що не до кінця я осягнула хоч трохи того, яким саме він був.
Також трохи здивувало ставлення автора до Ольги Кобилянської, бо він відверто її критикує, а також не вважає вартими уваги «Царівну» та «Меланхолійний вальс».
Подекуди мені було забагато саме розмов про твори авторів, лексичні звороти тощо, а хотілось більше їхнього «життя».
Однак, це — must read!
«Першою гине література і свобода, а затим — плоть»