Могло би здатись, що в книзі "нічого особливого", адже така історія, напевно, була майже у кожного з людей того покоління: голод, війна, намагання отримати освіту, тяжка робота, народження дітей, намагання намагання обладнати "свій куточок", намагання купити щось із одягу, із їжі і ще щось відкласти, безкінечна гонка заради виживання.
Але ця книга, на відміну від багатьох книг про другу світову війну, які я нещодавно прочитала, здалось мені дійсно справжньою. Тут на відміну від деяких книг (типу Крістін Генни) я не відчувала, що з мене спеціально намагаються видавити сльозу. Це, напевно і відрізняє автофікшн, чи книги написані на реальних подіях від художніх книг, які штучно сконструйовані: хоч тут і немає сильно закрученого сюжету, проте в таких книгах відчувається справжність.
З цією книгою я прожила ціле життя головної героїні, тут не було прямо сильно трагічних моментів, але все одно історія чіпляла. Чіпляло як головна героїня ховалась від того, щоб її угнали на роботу в Німеччину, як переховувалась в підвалі, як потім пошила куртку із німецького прапора, як все-таки пішла вчитись, як примерзла спиною до ліжка в гуртожитку взимку, бо кімната була без опалення. Зачепило, як героїня все-таки вирішує поїхати працювати в Яремчу, як наважується нарешті купити будинок і бути в ньому господинею.
Чіпляла сила героїні, її енергія, її вибори. Тут є і історія кохання, але вона йде не основною лінією і вона не так щоб дуже щаслива.
Я знову зловила себе на думці, що моєму поколінню жінок все-таки жити легше, якщо порівнювати з поколінням наших мам і бабусь. Коли я читала про моменти холоду і безгрошів'я, то думала, що незважаючи на блекаути і війну зараз мій рівень життя набагато краще, і мені не треба прямо "виживати".
Це та книга, яку би і я хотіла написати. Я вважаю, що такі історії треба записувати кожному, щоб передавати їх далі, бо пам'ять поступово стирається (як в мультику "Коко").
До речі, назва Жизненні історії чомусь натякає на суржик, але його не було в тексті, книга написана доволі літературною мовою, читалося швидко, але були і цікаві описи. Прочитала книгу трохи більше ніж за 2 години, але склалось враження, що читала доволі великий роман - сімейну сагу.
Надзвичайно тішить, що попит на дізнатися більше про свою історію, своїх предків, дарує нам такі чуттєві твори від молодих українських письменниць та письменників. І дебют Софії Мокій цьому приклад.
Після прочитання я гірко подумала, що і я (якби, звісно, вміла так майстерно і водночас просто описувати звичайні речі, як пані Софія) могла б написати про життя своєї бабусі, і зберегти її пам"ять, але, на жаль, у мене не було таких довгих розмов і жизнєнних історій від неї. Тому дуже вдалою тут видається цитата з книги "За перекопом є земля": "...Я можу собі уявити свою родинну історію." Так само і я після прочитання "Жизнєнних історій" я можу уявити собі життя своєї бабусі і стати до неї ще ближчою.
Особливо щемко читати про часи війни, яка вже не здається чимось нереальним і давно минулим, як у дитинстві, а вона ось тут, вона в нас. І ми, як і наші предки, — воєнна молодь, і зараз як ніколи важливо відчувати цю підтримку, силу цих людей, на плечах яких ми стоїмо, які ніби кажуть: "Це вже все було, і ми вистояли, і ви теж зможете".
Читання таких книг надихає, додає сил і допомагає не втратити надію навіть у найскладніші часи.
З анотації я зрозуміла, що це просто історія покоління яке пережило голодомор, війну, колгоспи. Що це про ровесників наших бабусь та дідусів. Ну і назва мені так відгукнулась, здалось це щось віддалено знайоме, але тоді ще не зрозуміла, що саме. Тому книгу обрала можна сказати інтуїтивно.
Та коли відкрила перші сторінки - зрозуміла що це справжня історія життя бабусі авторки. І тому ця розповідь є такою ціною. А ще, коли прочитала, що головна героїня з Вінниччини, як і моя бабуся, коли зустріла в тексті знайомі "домашні" слова, побачила рідні побутові звички - склалось враження ніби мені знову десять, і я в бабусі з дідусем на канікулах