Записую цифри словами, щоб усвідомити їх. Зробити відчутнішими. Реальнішими: 5 цитат із книжки «Я змішаю твою кров із вугіллям»
«Я змішаю твою кров із вугіллям» — один із найважливіших українських нонфікшнів та літературний репортаж, який став ключовим текстом для осмислення українського Сходу і війни після 2014 року. Олександр Михед вирушив у подорож Донеччиною та Луганщиною, щоб зафіксувати історії міст, людей, їхню пам’ять, культуру та голоси регіону. Сьогодні ця книжка читається ще й як документ світу, який поступово знищують. Зібрали цитати з книжки, які особливо виразно передають її атмосферу.
Автор розмовляє з письменниками, митцями та істориками, народженими на Сході. Серед його співрозмовників — Сергій Жадан, Алевтина Кахідзе, Ігор Козловський, Роман Мінін, Володимир Рафєєнко та Олена Стяжкіна. Їхні спогади, думки й особисті історії допомагають побачити Донеччину та Луганщину не лише крізь призму війни, а як складний і багатоголосий регіон із власними легендами, культурою та пам’яттю.
«Я змішаю твою кров із вугіллям» перекладена кількома мовами й стала однією з книжок, через які читачі за межами України можуть відкривати для себе історію та складність українського Сходу.
_____________________________________________________________________________________________________________________________
Можна прожити успішне життя, зробити кар’єру, щороку літати у зимову та літню відпустки, але ніколи не помандрувати з Півночі на Південь. Або зі Сходу на Захід. Ледь не в кожній країні є ця ментальна мапа стереотипів — мовляв, це ж люди з півночі, там одні заводи, роботяги, культури в них ніц немає. А на півдні, звісно, самі лише лайдаки й утриманці. Та ще ж точно десь є свій культурний П’ємонт, який, однак, утрачає власну ідентичність у гонитві за туристичним «позиціонуванням».
Якщо історія Костянтинівки чогось і вчить, то це того, що символи потрібно переглядати і міфологію формувати самотужки. Коли розвалюється вся промисловість і місто перетворюється на некрополь комуністичного минулого, час знаходити нові старі символи крихкості.
Дні роботи з архівом Марка Залізняка, фотографа і літописця, який зафіксував майже ціле століття життя свого району.
Залізняку 24 роки. Записник починається з молитви, таблички множення, адрес знайомих у різних містах, арабських і римських цифр. Як водяні знаки, проступають на сторінках записи різних епох.
Десятий зошит Залізняка закінчується на важливому моменті. Як і будь-який уламок великого наративу. Його родину обклали більшим податком. «У моїй родині майже голодування». Йому хотіли приписати розкрадання. Під час війни теперішній голова колгоспу попросив у дружини Залізняка десять кілограмів меду і за них (та ще за курячі яйця) викупив свого сина з німецького полону. Тепер до їхньої родини самі лишень — «черствість і дурість, і яке невезіння нам із дружиною за наше добро, відвертість і довіру». У момент, коли Залізняк іде на зустріч із головою колгоспу, щоб розібратися зі звинуваченням у розкраданні, оповідь уривається. Що трапилося потім? Яке життя прожив чоловік, котрий народився за два роки до сінематографа братів Люм’єр? І який помер у рік, коли на церемонії вручення премії «Оскар», що проходила в день народження Залізняка, 29 березня 1982 року, фільм «Індіана Джонс: У пошуках втраченого ковчега» претендував на вісім статуеток.
Фотографії шахтарських династій, що тривали 181 рік. А ось іще одна, її історія ще довша: 360 років. Триста шістдесят років шахтарської праці. Записую цифри словами, щоб усвідомити їх. Зробити відчутнішими. Реальнішими.
Їдемо на затишний пляж. В очах мого провідника сум. Як тут раніше було. Міст іще не зрізали. Вишка була не така розбита. Пропонує мені піднятися на вишку, з якої мали стрибати всі пацанята Лисичанська. «Якщо не стрибав — не мужик». Ініціація страхом і безстрашністю перед незвіданим.
_____________________________________________________________________________________________________________________________
