Дзеркало для наших стосунків: 5 цитат із п’ятого тому епічної саги «У пошуках утраченого часу»
«Полонянка» – це найбільш насичена частина саги, що змушує читачів поринути у власний досвід любові, ревнощів і самотності. Опублікована вперше в листопаді 1923 року, через рік після смерті Марселя Пруста, це перша частина з циклу Альбертини – єдиного об’єкту ревнощів Оповідача і персонажки, яка творить ще й дві віхи роману. Ділимося кількома цитатами із цієї частини.
Перша з трьох посмертних книг, які складають «У пошуках утраченого часу», опублікована вперше в листопаді 1923 року, тобто через рік після смерти Марселя Пруста у перекладі геніального українського перекладача Анатоля Перепаді
У глибоко інтимному і психологічно напруженому п’ятому томі епічної саги французького класика Марселя Пруста «Полонянка», наш Оповідач дедалі гостріше усвідомлює суперечність між щирими почуттям і бажанням владарювати й підпорядкувати собі свободу Альбертіни. Він поринає у дослідження несвободи у коханні й інтимних почуттів, що здатні перетворювати щире почуття на в’язницю.
_________________________________________________________________________________________________________________
Бо життя, укотре рятуючи нас від нібито неминучого болю, робить це в зовсім відмінних обставинах, іноді таких супротивних, що порівняння здобутих нами ласк майже завжди здається блюзнірством!
Снобізм — важка душевна хвороба, тільки що їй, на щастя, підлягає не вся душа.
Вона належала до тих жінок, які не вміють відрізняти розум від чуття. Втіху, яку справляє їм гладесенька шкіра, вони пояснюють душевними прикметами того, хто їм заповідає щасливу прийдешність, прийдешність уже не таку щасливу й не таку потрібну, якщо запустити бороду.
Гідне уваги спостереження: чим сталіша звичка, тим вона нікчемніша. Вражати можна, лише роблячи щось експромтом. Натомість життя безглузде, життя, коли маніяк зрікається сам усіх радощів і нариває на себе ярмо, — таке життя майже не змінюється. Щодесять років хтось цікавий міг би знайти безталанника, що спить у пору, коли годилося б жити, а виходить із дому, коли на вулиці можна тільки життя рішитися, і п’є крижані напої, коли перегрівся і ризикує підхопити нежить. Щоб усе це поламати раз і на все, досить невеличкого зусилля, досить одного дня. Але саме таке життя і випадає на долю безвільним людям. Їхні вади — це другий лик такого сірого животіння, убогість якого могла би скрасити тільки воля.
Витвори мистецтва, звертаючись на позір єдино до зору та слуху, вимагають, щоб і наша пробуджена свідомість тісно співпрацювала із цими двома органами чуття; я машинально снував тоді мрії, які ще незнайома Альбертина збудила в мені колись; мрії, прибиті потім буденщиною. Я кидав їх у фразу музиканта чи образ маляра, ніби в горнило; насичував ними книжку, яку читав, і вона від цього оживала. Але й Альбертина неабияк вигравала від цього перенесення в один із двох світів, куди ми маємо доступ і де можемо поміщати навперемін один і той самий предмет; так вона уникала гнітючого тиску матерії, аби ширяти у вільних просторах думки. І на якусь мить нудна дівчина будила в мені палкі почуття. Тоді вона набувала подоби якогось твору Ельстіра чи Берґотта, я млів і танув, побачивши її силою уяви чи мистецтва.
_________________________________________________________________________________________________________________
