Автори Лабораторії: Ірина Міщанчук про народження чарівного світу пана Мюріца
Вітаємо в нашій авторській родині Ірину Міщанчук — письменницю, матір пана Мюріца й авторку книжки «Кишеньковий світ пана Мюріца», яка вже зовсім скоро вийде у Лабораторії! А поки до передпродажу залишилося зовсім трішечки, ми розпитали Ірину про книжку, її задум і те, як узагалі народився чарівний світ пана Мюріца. І, звісно, не могли залишити ці історії лише собі... Тож передаємо слово авторці!
________________________________________________________________________________________________________________________________
До повномасштабного вторгнення я...
Я жила в Києві й працювала у маркетинговому відділі IT-компанії. Писала тексти для розсилок, соцмереж, лендингів та тематичних заходів і робила нотатки для майбутньої книги.
Загалом я прожила в Києві 17 років і 10 із них присвятила продажам годинників. Була закохана у стрілки й шестерні швейцарських калібрів, блиск корпусів і коштовного каміння. Уявляла, що насправді продаю не годинники, а час.
Переломним став 2020-й — пішла у копірайтинг, почала писати комерційні та художні тексти. І якщо керуватися філософією, що письменники є продавцями часу, то я так само продавала час, але до всього ще й почала створювала нові світи.
У лютому 2022-го ми з чоловіком повернулися на рідну Черкащину. Навесні я створила телеграм-канал з мовно-стилістичними порадами, публікувала маловживані цікаві слівця та власні коротенькі замальовки. То було моє місце, де я потихеньку відкривалася людям і насамперед собі, показуючи на загал свої художні твори. Я робила усе навмання і якщо з короткою прозою було більш-менш зрозуміло, то як зліпити нотатки у довгу захопливу історію, я не знала. Тоді й вирішила піти навчатися. Обрала курс Сценаристики у Літосвіті, бо хотіла писати не просто книги, а кіно, і навіть не уявляла, наскільки знаковим для мене виявиться те навчання. Тоді викладачем на курсі був незрівнянний архітектор історій Сергій Гаврилов і саме завдяки його науці в моїх текстах зʼявилася структура і я зрозуміла, як написати книжку. І таки зробила це.
Моя перша книга «Ілюзія», з двома історіями-притчами під однією обкладинкою, побачила світ у перший рік життя мого сина. Цікаво, але час, який мені спочатку видавався складним і не дуже вдалим для написанням книг, виявився найпідхожішим. Здавалося, що саме материнство увімкнуло в мені щось, підсилило мене і дало внутрішній дозвіл на все, що я боялася сама собі дозволити. Того ж року, коли стався мій книжковий дебют, я написала ще декілька історій, котрі отримали перемогу у конкурсах і увійшли до чотирьох збірок.
Серед них була й дуже особлива — «Матір пана Мюріца». Я надіслала її на конкурс для випускників Літосвіти й жюрі відібрало її до антології «Повернення». Після виходу збірки, я отримала чимало захоплених відгуків із запитаннями «чи буде продовження?», тож було очевидно, що продовжувати треба. Так і зʼявилася книга «Кишеньковий світ пана Мюріца».
________________________________________________________________________________________________________________________________
Про книгу
Це історія про пана, який постійно потрапляє в різні химерні пригоди, творцем яких він здебільшого сам і є. Проте йому здається, що саме життя втручає його в ці авантури.
«Дід, який мочить» — так я початково сформулювала собі ідею майбутньої книжки. Хоча пан Мюріц і не зовсім дід, але очевидно, що стрілки в його паспорті показують далеко за пʼяту, ба навіть, ближче до шостої.
Усе почалося з осяяння. Якось чоловікова сестра, яка поїхала до Німеччини, написала, що вона знаходиться на озері Мюріц. І що там є ще заповідник Мюріц і готель. Щось наче клацнуло в мені тоді, коли я побачила оці три «Мюріц» підряд, і в голові одразу де й узялося: пан Мюріц. Тепер це був конкретний дід, тобто пан, і мені залишалося дати йому якесь завдання.
Коли я почала вигадувати для нього пригоду, то згадала, що за декілька років до цього, ще в Києві була на сеансі системних розстановок. Тоді психологиня сказала, що в мене є далекий померлий родич, котрий за життя дуже страждав від невизнання і це якось негативно позначається на мені. А коли я запитала, що ж мені з цим робити, вона майже не задумавшись сказала: «Пофарбуйте огорожу». Такої нагоди ніяк не траплялося й гештальт з огорожею залишався відкритим, аж доки я не вигадала пана Мюріца й не доручила це завдання йому.
________________________________________________________________________________________________________________________________
Про назву книги
Світ, у якому живе пан Мюріц, бачиться мені настільки окремішнім від нашого великого світу, що інакше як кишеньковим я його назвати й не можу. І хоча він зовсім не фантастичний, а цілком собі реальний світ, проте відчувається якимось магічним острівцем, де відсутні справжні проблеми й біди, а існують лише химерні оказії.
До того ж, книга повністю написана, так би мовити, з кишені. Кожне речення, кожне слівце видрукуване з телефона. Я писала її коротюніми фрагментами, буквально дістаючи телефон із кишені, щоб записати черговий шматочок, тільки-но мала вільну хвилину.
Мені хочеться, щоб ця книга дарувала усмішку всім, хто її торкається. Щоб брала за руку й вела у свій магічно-реалістичний світ і залишалася в серцях людей. А люди, могли брати її з собою будь-куди й буквально носити в кишенях, щоб будь-якої миті мати змогу пірнути в своєму світі, а випірнути у кишеньковому.
________________________________________________________________________________________________________________________________
Коли закінчиться війна, я...
Мрію створити щось масштабне. Мрію жити й писати українські книги в Україні. Мрію, щоб мої твори були в шкільній програмі. Мрію, щоб мій син ріс на українській землі, чув українську мову довкруж, і щоб йому було безпечно. Мрію, що в день його найпершого вересня, я візьму його за руку й поведу в перший клас української школи.
________________________________________________________________________________________________________________________________
