Автори Лабораторії: Міла Смолярова про історію створення роману «Час невдах»
У колі авторів і авторок Лабораторії поповнення: сьогодні ми раді познайомити вас із Мілою Смоляровою — письменницею, авторкою роману в новелах «Час невдах, або в кримській столиці хмарно з проясненнями».
Міла народилася в Сибіру, виросла в Криму, жила в Києві та Барселоні, а нині мешкає з родиною у Львові. Надихається музикою й мандрами, не любить світанки й неділі та мріє жити біля моря. Книжка «Час невдах…» народилася з кількох списаних аркушів у лінійку, які авторка вивезла з окупованого Криму — між штучною ялинкою й чайником зі свистком. Згодом чернеток ставало дедалі більше: тексти доповнювалися і редагувалися. «Час невдах, або в кримській столиці хмарно з проясненнями» — це історія про Крим у часи, коли ми ще називали його автономним, без епітета «окупований». А також — про інфантильне покоління нульових, яке могло дозволити собі не озиратися назад. Уже зовсім скоро ми розповімо про книжку більше й відкриємо передпродаж. А поки — щиро вітаємо Мілу в нашій авторській родині!
_____________________________________________________________________________________________________
До повномасштабного вторгнення я...
До повномасштабного вторгнення я…
писала пости на своїх сторінках у соцмережах,
записувала в нотатках телефону ідеї оповідань,
була натхненна невдалою міграцією до Іспанії,
щасливо повернулася додому,
записалася на річний письменницький курс «Літосвіти».
Але найціннішим для мене є те, що останнього мирного літа я гуляла під пекучим сонцем Олешківських пісків, занурилася в рожеві води Лемурійського озера, потрапила під грозу та піщану бурю на Арабатці, а також стала свідком навали медуз в Азовському морі…
_____________________________________________________________________________________________________
Про книгу
«Хочу написати книжку про кохання» — такою була перша думка, пов’язана з письменництвом, озвучена мною ще у 2004 році. Крим, сонце, двоє й безтурботність — ото й усі персонажі. Першу чернетку я зберегла, хоча її й чернеткою не назвеш — кілька аркушів у лінійку, списаних наївним текстом зі смайликами. Вивезла з окупованого Криму, запхала між штучною ялинкою і чайником зі свистком.
Чернетки множилися: на папері, в блокнотах, у ноутбуці, у смартфонах. Життєвий досвід нещадно їх редагував, історичні події в країні — ще кровожерливіше. А персонажі, не всі, а стоїки, залишилися тими ж. Хіба що час змусив мене придивитися до них пильніше, розгледіти щось більше за юність.
У роману змінювалося все — мова, форма, тема, наратор; непорушним був сам півострів. Як і мій намір — написати й видати цю книжку.
_____________________________________________________________________________________________________
Про назву книги
Ще на тих аркушах у лінійку роман одразу набув свою назву, яку носив багато років. Я знала, про кого вона й чому саме така. Але коли переписала роман українською, назва не піддалася перекладу. Як би я її не крутила, вона втрачала сенс.
У пошуках нової назви допоміг мій чоловік. Одного дня він, вкотре вислухавши про муки письма, про персонажів, що не вишиковуються як слід, дещо критично зауважив:
— Якісь вони всі невдахи.
На що я відповіла:
— Ну, час був такий.
Отже, читатимемо «Час невдах».
_____________________________________________________________________________________________________
Коли закінчиться війна, я...
Якщо не протру до дірок, то спалю до біса чорний флісовий костюм, у якому зустріла повномасштабне вторгнення, спала, не знімаючи, перші ночі великої війни, бігала по тривозі в укриття. Це буде справжній і жорстокий акт спалення під акомпанемент мого сміху — такого, який можна почути у фільмах жахів.
Та якщо серйозно, то ридатиму як дитина — щиро й несамовито. Приєднуйтеся до мене в цьому плані. Тримаючись так довго, нам усім є й буде про що виридатися. Тому після горорного сміху планую потоп зі сліз. А вже потім спробую вдихнути-видихнути й жити далі з розумінням, що пам’ять про війну, її звуки, запахи, вібрації, про її колючий холод, темряву тощо, про все, що ми втратили, про всіх, кого ми втратили… з нами назавжди. Що тепер ніде й ніколи не матимемо спокою. Що всередині нас спокою більше не існуватиме.
Але разом із пам’яттю нам у спадок дістануться мрії, здійснення яких не відкладатимемо на потім. Особисто я мрію про наше, українське море. І зовсім не проти знову розділити його з медузами.
_____________________________________________________________________________________________________
