Додаток для аудіо та електронних книг Librarius - icon
App Store - icon Google Play - icon
Обране
Вхід
0 Кошик 0,00 грн
Обране
Вхід
0 Кошик 0,00 грн

«Ніколи не чув, щоб чиєсь життя, як наше, змінила звана вечеря»: уривок із роману про шлюб і красу життя

Неспішні, панорамні тексти завжди залишаються з читачем надовго, навіть якщо читають не із затамованим подихом. Без гучних поворотів сюжету, але уважно вдивляючись у буденність: у дружбу, яка з часом стає прихистком, у спільноту, що дає відчуття дому, у зрілість, яка вчить приймати життя без ілюзій. У цьому уривку — історія про те, як випадкові зустрічі змінюють внутрішній ландшафт людини, як тепло чужого столу може стати опорою. Запрошуємо прочитати фрагмент американської класики: повільної прози про життєтворчі зв’язки.

До безпечних берегів

___________________________________________________________________________________________________________________

Цей фрагмент зацікавить читачів, яким близька американська література й неспішна художня проза, уважна до деталей повсякдення та психології людських взаємин. Тексти такого типу часто говорять про дорослішання, прийняття себе й інших, пошук спільноти та відчуття дому.

Більше про історію творчості автора читайте у матеріалі.

___________________________________________________________________________________________________________________

Як приємно почуватися обраним, як гріють самолюбство погляди блискучих очей слухачів, коли промовець відділяє світло від темряви!

Мені доводилося чути легенди про якусь драматичну чи травматичну подію, яка змінила людське життя, — смерть, розлучення, виграш у лотереї, невдалий іспит. Але ніколи не чув, щоб чиєсь життя, як наше, змінила звана вечеря.

Сироти із Заходу, ми подалися до Медісона, а Ленґи прийняли нас до свого численного, багатого, впливового, надійного племені. Волею випадку, наче пара астероїдів, ми опинилися в їхньому впорядкованому ньютонівському всесвіті, і вони притягнули нас до себе силою гравітації, перетворили нас на супутники, що обертаються навколо них.

Порядку часто передує безлад, а притулку в чужому місті — довгі дні поневірянь. У Берклі, рятуючись від невтішних думок читанням, я натрапив у бібліотеці на книжку Генрі Адамса. «Хаос, — запевнив він мене, — це закон природи; порядок — це мрія людства».

Ніхто ніколи не описував моє життя з такою ж точністю, а коли я зачитав цей уривок Саллі, вона подумала те саме.

Професія матері не могла забезпечити їй надійний тил. Через раннє розлучення матір спершу тягала Саллі з одного місця на друге, а після її смерті дівчинку віддали під опіку переобтяжених іншими турботами родичів. Я втратив опору, а Саллі ніколи її не мала. Ми обоє дуже потребували друзів. Коли Ленґи розчахнули перед нами двері своєї господи, і разом з ним — свої серця, ми з вдячністю зробили крок усередину.

Зробили крок? Ні, ми увірвалися. Ми жили в бідності й негараздах, а майбутнє було захмарене турботами, тому їхня дружба врятувала нас, як теплий прихисток змерзлих мандрівників. Ми ввалилися всередину, задоволено потираючи руки, і вже ніколи не були колишніми. Стали кращої думки і про себе, і про світ.

До безпечних берегів

У дрібницях та звана вечеря не дуже відрізнялася від сотень інших, на які нас запрошували потім. Алкоголь лився рікою, ми пили без міри, не думаючи про наслідки, бо не мали досвіду. Наїдалися досхочу, але чим саме — ніхто вже не пригадає. Котлета по-київськи, сальтимбока, ескалоп-де-во — хай що воно було, то були страви цивілізованої кухні, такі ж далекі від нашої повсякденної їжі, як манна небесна від печеної картоплі. Стіл, як годиться, був пишно оздоблений: квіти, вино в кришталевих келихах, столове срібло, що приємно обтяжувало руки. Але самою серцевиною всього цього були двоє людей, які підготували цю звану вечерю, очевидно, лише заради того, щоб показати, що вони раді вітати нас із Саллі як дорогих гостей.

Саллі здобула привілей серед інших жінок сидіти поруч із Сідом, праворуч від нього, й купатися в його увазі. В гомоні, серед розмов, до мене долинула його розповідь про романтичну історію, яка трапилася під час їхнього медового місяця, про перебування в Дельфах, коли чоловік, з яким вони познайомилися на кораблі, що тримав курс до порту Ітеа, зірвався зі скелі, а його тіло шукали три дні. У Саллі паморочилося в голові від вражень. З її вуст не сходила усмішка, а погляд був прикутий до його обличчя, зчитуючи мінливі сигнали, що спонукали її до здивування, співчуття чи сміху. Щодо мене, то я брав усі очі на себе між Черіті та її матір’ю. Вони навперебій розпитували мене про Каліфорнію — від Йосемітського національного парку до біженців із Пилового казана, а мої відповіді не тільки вони, а й решта товариства, що засіла неподалік, особливо Еліс і Ліб, слухали так, ніби я мовив зі священної печери. Як приємно почуватися обраним, як гріють самолюбство погляди блискучих очей слухачів, коли промовець відділяє світло від темряви!

Після вечері — кава й бренді у вітальні. Поки моя здивована студентка-першокурсниця подавала каву, а Сід обходив усіх із тацею із чарками й пляшкою бренді, Черіті поставила платівку.

— Отож! — вигукнула вона й гепнулася на диван. — Тепер усі ми кілька хвилин посидимо, щоб їжа вляглася, і послухаємо музику!

Однак Марвін Ерліх приніс сюди з‐за столу суперечку про громадянську війну в Іспанії, розпочату з Едом, який мав нейтральні погляди на долю Старого світу. Я знайшов собі місце на дивані поруч з матір’ю Черіті, бо вважав джентльменським обов’язком розважити її світською бесідою.

Я підвівся, щоб узяти для тітки Емілі чашку кави, а коли ставив її на журнальний столик поруч, почув слова Марвіна:

— ...краще стати на бік фашистів? Ти на боці одних проти других, інакше ніяк. Хочеш приєднатися до Франко, Муссоліні чи Гітлера? Що поганого в тому, щоб солідаризуватися з масами?

— Масами? — перепитав Ед. — Якими ще масами? Американці про таке поняття, як маси, ніколи не чули. Маси — це суто європейський світогляд, як сир, що швидко псується, а тому не переживе подорож через океан.

— Справді? Середній клас хіба не маса?

Ед невдоволено фиркнув.

Під звуки кларнета й струнних інструментів, що линули кімнатою, я завів з тіткою Емілі легку (я так сподівався) світську бесіду:

— Що такого в музиці Моцарта, завдяки чому її звучання викликає на обличчі радісну усмішку? Річ лише в темпі, а чи в чомусь іншому? Як сам лише звук може нести в собі радість?

— Тихіше-тихіше! — вигукнула Черіті, звертаючись одночасно до мене і Марвіна Ерліха, а коли ми зосередились на перетравленні їжі й всі поринули в слухання звуків, що линули з грамофона, вона зцілила наші дещо зачеплені почуття найвибачливішою з усмішок.

___________________________________________________________________________________________________________________

Більше книг Пулітцерівських лауреатів шукайте за посиланням

Відгуки і рецензії
Поки немає коментарів
Написати коментар
Ваше ім'я*
Ваш Email*
Введіть текст*