Китай, Тайвань, Філіппіни та В’єтнам: боротьба за Південнокитайське море
Як геополітика, енергетичні перевороти та зміна клімату визначать майбутнє нашої планети та як виглядатиме нова карта світу уже в найближчому майбутньому? Світовий експерт з енергетики Деніел Єрґін аналізує минуле та екстраполює його на майбутнє, даючи всеохопну панораму масштабних змін, які торкнуться чи не кожну країну світу.
Протистояння на Південнокитайському морі точиться передусім навколо островів та пов’язане з визначенням поняття «територіальні води». Його можна зрозуміти у світлі трьох основних конфліктів.
Передусім, кому належать дрібні клаптики суходолу, які випинаються з-під води в Південнокитайському морі? Важливість цього питання в тому, що з володіння клаптиками суходолу випливає юрисдикція і над водами навколо. Це питання виникає насамперед між Китаєм та країнами Південно-Східної Азії. Китайці стверджують, що їхня претензія на суверенітет над островами в Південнокитайському морі глибоко вкорінена в історії. Позиція Китаю стисло викладена в документі, датованому груднем 2014 року: «Китай володіє беззаперечним суверенітетом над островами Південного моря і прилеглими водами. Китайська активність у Південнокитайському морі має понад 2000-літню історію. Китай був першою країною, яка відкрила, назвала, дослідила й експлуатувала ресурси Південнокитайського моря, а також першою здобула тривалу суверенну владу над ними. З 30-х по 40-ві роки Японія незаконно захопила деякі частини островів Південнокитайського моря під час агресії проти Китаю. Наприкінці Другої світової війни китайський уряд відновив свій суверенітет над островами Південнокитайського моря».
Інші нації заперечують претензію Китаю на суверенітет, доводячи, що впродовж багатьох століть ключову роль у розвитку торгівлі в цьому регіоні відігравали купці з арабських країн і Південно-Східної Азії. Ба більше, інші країни та їхні юристи доводять, що «історичні права» — це надто розмите й неоднозначне визначення, щоб вважатися основою суверенітету. В’єтнам, Філіппіни, Малайзія, Бруней і Тайвань відкидають претензії Китаю і заявляють про власні права на Південнокитайське море.
Жоден зі спірних островів не має великої цінності. Їхня загальна площа не перевищує трьох площ Центрального парку в Нью-Йорку. Ще більше справу ускладнюють суперечки щодо того, чи можуть деякі з цих «клаптиків суходолу» в морі взагалі вважатися островами з погляду міжнародного права чи це радше «скелі, не придатні для людських поселень чи розвитку економіки». Крім того, «штучні острови, інсталяції та структури не мають статусу островів», а отже, й не забезпечують юридичних прав на води довкола них. Утім, вони можуть змінити статус.
І саме це зараз відбувається в Південнокитайському морі, куди Китай висипає мільйони тонн каміння й піску, зводячи, як висловився один американський адмірал, «Великий піщаний мур», щоб створити штучні острови над цілою низкою коралових рифів. Поки держави дискутують щодо питань суверенітету, ці нові острови стають «водними об’єктами» — військовими базами, де можна стати на якір і розмістити ракетні батареї, а також злітними смугами, що можуть приймати китайські стратегічні бомбардувальники, і незатоплюваними платформами для так званих «стаціонарних авіаносців». Хоча і Малайзія, і Тайвань вдавалися до «територіального розширення» — створення намивних територій — у Південнокитайському морі, ті площі, які вони охопили, були дуже малі. Ніхто не перевершить швидкості та масштабів, з якими Китай просуває свої проєкти, створивши до сьогодні 1294 намивних гектарів. Ці природні й штучні острови дадуть змогу Китаю здійснювати безперервне морське й повітряне патрулювання Південнокитайського моря. Це, своєю чергою, може дозволити йому в певний момент оголосити над регіоном зону ідентифікації ППО, яка неминуче буде опротестована.
Друге питання полягає в тому, чи Південнокитайське море — тобто його води — це міжнародні води, відкрите море чи частина національної території Китаю. Воно викликає занепокоєння в країнах регіону, тих державах, чиї торгові шляхи пролягають цими водами, а також у комерційних перевізних компаній та флотів світу. Чи «Карта дев’яти пунктирів» є доказом того, що 90% цілого Південнокитайського моря належать Китаю? Оригінальна карта 1947–1948 років підписана як «Мапа китайських островів у Південнокитайському морі». Нещодавно речник китайського міністерства закордонних справ оголосив: «Китай має беззаперечні права на Південнокитайське море» та розташовані у ньому острови, і китайські юристи стверджують, що саме він «володіє Південнокитайським морем».
Чимало держав обґрунтовують свої морські претензії Конвенцією ООН з морського права 1982 року, до створення якої долучилися 150 країн, що вели перемовини впродовж чотирнадцяти років. Але китайське твердження, що «дев’ятипунктирна лінія» — це національний кордон, який охоплює саме море, спирається не на Конвенцію з морського права, а радше, як каже Пекін, на «історичне твердження», що «ґрунтується на міжнародному праві, зокрема і на звичаєвому праві історичного відкриття, захоплення та називання». Інші нації заперечують і заявляють, що міжнародне право «не визнає історію як основу морської юрисдикції». З цього погляду, щоб підтвердити свою позицію, Китай мав здійснювати фактичний суверенітет над Південнокитайським морем довгий та безперервний період та в «добре відомий» спосіб. Дехто говорить, що Китай зможе підтвердити свою претензію на довготривалий суверенітет і володіння, укріплюючи та зберігаючи надалі свої нинішні позиції.
Третє питання пов’язане з ВЕЗ — Виключною економічною зоною. Концепцію ВЕЗ запровадила Конвенція ООН з морського права 1982 року. ВЕЗ відрізняється від територіальних вод, які зазвичай сягають 12 морських миль (або 22 кілометрів) від берега. ВЕЗ простягається на 320 кілометрів від берега. Більшості країн вез надає лише економічні права — на вилов риби у водах, нафту й газ та корисні копалини під морським дном. Китайці ж стверджують, що ВЕЗ дає їм право також контролювати рух суден цими водами. Це веде до безпосереднього зіткнення між двома найбільшими воєнними державами у світі, Сполученими Штатами і Китаєм. І ключовим питанням, навколо якого точаться дискусії, за словами міжнародного юриста Роберта Бекмана, є не просто «свобода навігації», а «свобода воєнних операцій у відкритому океані».
Сполучені Штати неодноразово стверджували, що не стають ні на чий бік у диспутах щодо Південнокитайського моря, а хочуть лише, щоб вони були врегульовані мирно і відповідно до Конвенції ООН з морського права 1982 року. Китайці називають цю позицію лицемірною, оскільки, з огляду на опозицію в американському Сенаті, Сполучені Штати фактично так і не підписали цю конвенцію. Але в питанні «свободи навігації» Сполучені Штати стоять твердо, оскільки розглядають свободу морів і відкритої навігації як фундаментальну в морському праві — це стосується і «свободи воєнних операцій у відкритому морі». Саме на цій підставі американський флот діє в усьому світі — зокрема й тоді, коли проходить через Південнокитайське море.
Китай, однак, стверджує, що іноземні флоти мусять отримати дозвіл, щоб зайти чи здійснювати операції в ВЕЗ Китаю, незалежно від того, чи це ВЕЗ у Південнокитайському морі, чи безпосередньо біля узбережжя Китаю. Відповідно до американської позиції, яку загалом підтримує більшість інших держав, американський флот може, наприклад, виконувати маневри неподалік від 22-кілометрової межі біля берегів Шанхаю, не питаючи в китайців «дозволу». Однак Пекін відкидає цю тезу, хоча, хай як це парадоксально, допускає «паритетні» дії зі свого боку — право робити те саме відразу за 22-кілометровою прибережною зоною неподалік від Сан-Дієго чи Лонг-Айленду.
У 2012 році Китай захопив мілину Скарборо, що лежить за 230 кілометрів від Філіппін та отримала свою назву на честь британського чайного кліпера, що розбився там у 1784 році. Китай закрив її для філіппінських кораблів.
Філіппіни не мали військових ресурсів, щоб відстояти свої позиції самостійно. Тож вони відповіли єдиною зброєю у своєму арсеналі — Конвенцією ООН з морського права. Вони оскаржили «дев’ятипунктирну лінію» в міжнародному трибуналі, заснованому в Гаазі 2013 року. В’єтнам також долучився до позову. У 2016 році трибунал виголосив свій вердикт, повністю задовольнивши вимоги Філіппін. Він відкинув юридичні та історичні претензії, пов’язані з «дев’ятипунктирною лінією». Китай відразу ж засудив це рішення і дав зрозуміти, що не має наміру визнавати його, і тим більше дотримуватися його чи «незаконних претензій» Філіппін. Рішення не мало жодних наслідків.
На нинішньому етапі, як видається, дієвого способу залагодити розбіжності між різними країнами не існує. Прірва, що розділяє їх, надто широка. Наприклад, В’єтнам, спираючись на той самий аргумент, який використовувала колись французька колоніальна адміністрація, стверджує, що його права сягають своїм корінням 1816 року, коли в’єтнамське королівство заявило про суверенітет над Спартлі. Китайці відповідають, що ця претензія недійсна, тому що в той час В’єтнам був «данником» Китайської імперії, а не вільною країною, і тому не міг утвердити свій суверенітет над будь-чим. Боротьба за Південнокитайське море звелася до того, що Роберт Бекман, фахівець з морського права Південно-Східної Азії, називає «грою в карти». Він стверджує: «Карти все розкажуть». Та їхні голоси зливаються в какофонію.
Вихідним пунктом і ключовим документом у грі могла би бути «Карта дев’яти пунктирів». Але в ній беруть участь ще й інші карти. Антоніо Карпіо, суддя Верховного суду Філіппін, має на стіні у власному кабінеті на вулиці падре Фаури в Манілі карту, яку ще в 1734 році видав один єзуїт. На ній мілину Скарборо позначено тагальським словом «Panacot», що значить «загроза» чи «небезпека». Це важливо, оскільки тагальська мова є на Філіппінах однією з головних тубільних мов.
У 2014 році В’єтнам влаштував цілу виставку карт, обґрунтовуючи свої претензії на, як він його називає, «Східне море». Того самого року у «гру в карти» вступив — чи радше повернувся — ще один гравець. Це був Тайвань. Кінець кінцем, «дев’ять пунктирів» першими провели саме націоналісти. У 2014 році уряд Тайваню продемонстрував громадськості декотрі зі своїх оригінальних карт. Вони містили ту саму дев’ятипунктирну лінію, проведену Китайською Народною Республікою, але, як заявив тайванський президент Ма Їнцзю, карти засвідчили важливий нюанс: претензії націоналістичного уряду 1947 року, які відображає його пунктирна карта, поширювалися лише на острови в Південнокитайському морі, а не на всі його води.
Президент Ма висловив ще й інше прохання — щоб зацікавлені нації мирно залагодили свої розбіжності. Бо в іншому разі, попередив він, два поїзди вирушать один одному назустріч. Або, вживаючи більш доречну метафору, два флоти підуть зустрічним курсом.
