Геніальність без інструкції: історія Емі Вайнгауз очима матері
Її голос упізнавали з перших нот, а талант здавався безмежним. Співачка Емі Вайнгауз стала однією з найяскравіших постатей своєї епохи — і водночас однією з найзагадковіших. «Любити Емі» — це особиста й відверта книжка її матері, яка відкриває інший бік цієї історії: поза сценою, поза образами музичної індустрії. Це дуже інтимний погляд на залаштунки життя, смерті й пам’яті Емі Вайнгауз, виплеканий материнською любов’ю і спогадами, що допомагає зрозуміти її шлях і спадок, який вона лишила після себе.
_____________________________________________________________________________________________________
Попри сміливість і прямоту в інших речах, свою музику Емі ретельно приховувала. Вона мала мільйон записників, де щось шкрябала, але жодного разу не казала мені: «Мамо, хочеш послухати?» чи «Дивись, чим я займаюся». Навіть коли вона записувала перший альбом Frank, я не чула жодної пісні звідти, поки Емі не вручила мені касету перед релізом. Музика була її пристрастю, але вона сприймала її як роботу. Хоча стороннім здавалося, що вона не турбується про результат, насправді вона була сповнена рішучості досягти бажаного. Просто хотіла робити все по-своєму.
Емі почала виступати разом з Джулією в місцевих пабах і підтримувала зв’язок з Тайлером Джеймсом, котрий якраз підписав угоду з музичною компанією Brilliant!.
Очолював Brilliant 19 Нік Ґодвін, менеджер Біллі Пайпер, котра займалася в одному класі з Емі у Сильвії Янґ, а згодом знімалася в «Докторі Хто». A&R займався ще зелений Нік Шиманський. Йому було всього дев’ятнадцять, і він одразу спрацювався з Емі. Тоді як Нік Ґодвін говорив лише про справи, Нік Шиманський справляв враження дуже милого хлопця, який не тільки визнавав талант Емі, а ще й щиро цінував її як друга. Минулого року він організував у Proud Galleries в Кемдені подію-вшанування десятиріччя альбому Frank для святкування тридцятого дня народження Емі.
Перша зустріч з Ніком Шиманським була такою ж особливою, як і сама Емі. Нік уже підписав Тайлера й шукав нові таланти для Brilliant 19, щоб розширити список підопічних. Виявляється, якось вони з Тайлером перебирали старі записи Motown і комусь сяйнула ідея записати дует Тайлера з жіночим вокалом. Тайлер почав розпинатися про Емі, яку він уже давно не бачив. Певно, після цього вона пішла з ним на студію, бо за два тижні Нік отримав посилку. У яскраво-жовтому поштовому конверті в сердечках зі смайликами й блискучими наліпками, обписаному словом «Емі», лежала демокасета. Нік увімкнув її в машині й вирішив, що Тайлер його розігрує. Він що, переписав на касету оригінальні записи 50-х? Ні, то була Емі.
Нік Шиманський передав Ніку Ґодвіну касету Емі. Там була пісня Oestrogenus, яку написала Емі — шестихвилинний вірш під жахливу гру на гітарі. Однак від голосу в Ніка миттю пішли мурашки. Коли її запросили поговорити, вона взяла з собою іграшкову гітару, порвала на ній струну й відмовилася грати. На щастя, її покликали ще раз, і цього разу вона співала. Але коли її спитали, чим вона хоче займатися, вона відповіла: «Взагалі, не знаю. Трохи поспівати. Стати офіціанткою на роликах?». О Емі.
Емі ще була неповнолітня, лише сімнадцять років, і, правду кажучи, в моїх думках роїлися запитання. Як це вплине на її кар’єру? Чи дійсно вона сподівалася досягти успіху в цій галузі? Всі ж знають, як важко там пробитися. А ще й сама Емі. По суті, я досі сприймала Емі як маленьку дівчинку. Мою маленьку дівчинку. Я знала, що вона сповнена таланту й рішучості, але також, що їй не вистачає емоційної зрілості для такого важливого кроку. Де в чому вона була мудра над свої літа, і це видно в усіх її текстах, але здавалося, вона не застосовує цю мудрість до себе. Ба більше, я бачила, як безрозсудно вона ставилася до останніх років освіти, тому непокоїлася, що вона може погано відреагувати, якщо від неї вимагатимуть чогось, що її не влаштовує, і спересердя все змарнувати.
Наступні кілька місяців ми вели перемовини щодо контракту Емі з Brilliant 19, який врешті підписали в червні 2001 pоку. Він тривав чотири роки, протягом яких компанія мала опікуватись її зайнятістю в індустрії розваг. Не тільки музикою, а й появами на ТБ, радіо чи живих заходах. Brilliant 19 брала за це стандартні 20 %.
Нік Ґодвін і Нік Шиманський, здавалося, досить швидко оцінили Емі. Їй платили за розвиток її мистецького таланту, тобто написання пісень і роботу в студії. Однак Емі ніколи не приїздила на студію вчасно, а коли таки добиралася, то дуркувала, якщо її лишали на самоті. Коли вона мала десь бути, але не приходила, менеджери дзвонили Синтії. Вони здогадалися, що вона — єдина, для кого Емі робитиме що завгодно. Синтія багато разів скеровувала Емі в правильному напрямку.
Однак зрештою вони зрозуміли: якщо Емі не може приїхати на студію, то студія має приїхати до неї. Якось по обіді на Ґілдавн-авеню з’явився фургон і команда інженерів, які почали вивантажувати обладнання в гараж, до синьої кімнати Емі. Мікрофони, магнітофони, ще багато різного записувального обладнання й море коробок. То була спроба примусити її працювати над оригінальним матеріалом перед записом демки, яку можна було б використати, щоб зацікавити лейбли. Все поставили в кутку її кімнати, але чи сказала вона мені, що вони приїдуть? Звісно ні. «О, та це просто хлопці, мамо. Вони мені дещо привезли».
Встановлене вдома обладнання не змусило Емі докладати більше зусиль. Найкраще вона працювала спонтанно, а не під дедлайнами чи пильним наглядом менеджменту.
Колись вони з Джулієт засідали годинами, та загалом Емі працювала, коли їй зручно, а не тому, що хтось їй так сказав.
Схоже, початок співпраці з Brilliant 19 її стабілізував. Здавалося, вона врешті знайшла місце, де їй було затишно, і я могла трохи відпустити педалі.
Навесні 2002 pоку Нік Ґодвін і Brilliant 19 почали представляти Емі, і вона почала працювати з Мейджором, продюсером з західного Лондона. Угоди на альбом ще не було, але EMI Music Publishing хотіла представляти чимраз більший каталог її пісень, тож у квітні вона підписала контракт. На той час вісімнадцятирічна Емі мала у своєму арсеналі двадцять сім пісень, але лише три — Amy Amy Amy, You Sent My Flying та What Is It ’Bout Men — потрапили до фінальної версії її дебютного альбому.
Вона отримала перший аванс від EMI 21 травня — чек на шалені £ 73 437,50. Жоден з нас не бачив чеку на таку суму, і саме тоді я зрозуміла, що в музичній індустрії башляють.
До того часу Емі вже найняла бухгалтерку Марґарет Коді, молоду жінку під тридцять років, яку Емі спершу навідала в офісі у Вест-Енді. Професійні якості Марґарет мало вплинули на її призначення. Brilliant 19 дали Емі список бухгалтерів, з якими вона мала зустрітися, але остаточне рішення лишили за нею. Хоча ми з Мітчелом були підписантами її менеджерської угоди, а разом з Марґарет мали право другого підпису на всіх чеках, виписаних з рахунку Емі, ми від початку поважали її і довірили вирішувати, з ким вона хоче працювати.
— Я обрала Марґарет, — сказала вона мені після їхньої першої зустрічі.
— Чому Марґарет? — мені було цікаво.
— Мамо, в неї такі класні туфлі, — засміялася Емі.
Неймовірно, але тепер в Емі була бухгалтерка, але не було власного рахунку: раніше увесь її заробіток перераховували на накопичувальний рахунок, який я для неї відкрила. Тож одного дня я відвела її у відділення банку «Геліфакс» у Норт-Фінчлі, і ми разом відкрили рахунок. Їй було по барабану, але що поробиш. З висоти сьогоднішнього досвіду все здається таким незграбним, але тоді ми поняття зеленого не мали, наскільки «вистрелить» Емі.
Я намагалася потрапити на кожен з виступів Емі, але мені лише частково вдалося взяти участь у підготовці до релізу альбому Frank. У середині липня, десь за місяць після того, як я зомліла, Емі виступала в «Кобден-клабі» на заході Лондона. Була жарка ніч, у маленьку кімнату, облаштовану в історичній будівлі, набилося безліч людей. Емі сиділа в кутку, як пташечка на стільчику, з гітарою в руках, і співала джазову класику. Того вечора просто переді мною сиділа Енні Леннокс. Емі здавалася трохи знервованою, але, здається, насолоджувалася увагою та почувалася як удома в новому світі, який вона тільки відкривала. Хоча, правду кажучи, їй досі була доступна розкіш анонімності. А тоді до мене дійшла сюрреалістичність миті: «Енні Леннокс дійсно зараз дивиться, як співає моя донька?».
В «Кобден-клабі» того літа Емі грала ще кілька разів, але лише наприкінці серпня нарешті дала мені семплер з шістьма піснями з альбому, і саме тоді, як я вже казала, я вперше змогла сісти вдома й послухати її музику. Я не знала, чого чекати, але музика справила вау-ефект. Я була в захваті. Голос одразу привертав увагу, але також мене вразило, наскільки майстерно і вишукано звучали пісні. Я не експертка, але такого ще ніколи не чула. Її було ні з ким не сплутати.
Наступного дня я взяла диск на роботу й увімкнула його колегам у підсобці. Більшість не могла повірити власним вухам. «Це твоя донька? — казали вони. — Ні, неможливо». Можливо. Словами не описати, як я нею пишалася. Мене часто питали, в кого Емі брала уроки вокалу, але вона ніде не займалася, крім студії Сильвії Янґ. Людям було важко повірити, що вона так співала від природи. Я сподівалася, що покупці дисків оцінять її талант.
Паралельно зі зростанням зацікавленості альбомом добігав кінця термін оренди квартири Емі. Вона вже певний час хотіла купити власне житло. Це здавалося логічним, і Мітчел знайшов для неї будинок на Джефрі-плейс у Кемдені, котрий їй обійшовся у £ 260 000. Вона заплатила £ 100 000 завдатку і майже одразу переїхала.
Того дня, коли вона мала повернути рієлтору ключі від квартири на Леопольд-роуд, я приїхала, щоб допомогти спакуватися. Звісно, вона ще й не починала і в її кімнаті, як завжди, був рейвах. «Емі, скоро прийдуть за ключами, — нагадувала я їй. — Ти маєш бути готова виїхати». Гадки не маю, що вона собі думала, але коли задзижчав дзвінок, вона зненацька оголосила, що не може поки що покинути квартиру, бо набрала собі ванну. Ванну? Рівно посередині вітальні, перед Джулієт і бідолашним рієлтором, вона скинула штани, стягнула топ, розстібнула ліфчик і зняла труси. Стояла гола-голісінька, а тоді розвернулася і любісінько пройшла до ванної, зачинила двері й залізла в повиту парою воду. Наступні тривожні пів години я намагалася підтримувати ввічливу розмову з молодиком, який усього лише прийшов за ключами, а тепер шокований сидів на дивані. Оце дивина!
Її нове житло в тепер рідному Кемдені було для неї ідеальним, вона одразу там влаштувалася. В стороні від трафіку, із закритим двором, вітальнею і кухнею на першому поверсі й двома спальнями і ванною нагорі. Це вперше Емі сама оздоблювала свій дім: на одну стіну вітальні наклеїла вінтажні шпалери 70-х з паростками бамбука, над сходами шпалери 60-х з гелікоптерами, танками і парашутами Екшн Мена. Холодильник заліпили сімейні фото, що трималися на численних магнітиках.
На жаль, таким гарним і новим дім був недовго. Невдовзі після переїзду вона лишила у ванній відкриту воду. Впевнена, що тоді в неї жив Тайлер і йому дуже пощастило, що його не завалило штукатуркою. «Мамо, в мене стеля впала». Емі ніколи не телефонувала просто поговорити.
На щастя, я оформила на її житло страховку, але, наскільки я пам’ятаю, ремонтні роботи закінчилися лише за кілька місяців. Тим часом щоразу, як Емі зливала ванну, половина води йшла у злив, а решта періщила з дірки у стелі. Не те щоб Емі це турбувало. Унизу вона продовжувала колекціонувати все від книжок і CD-дисків (жоден не у своїй коробці) до журналів і газетних вирізок. Чесно, Емі могла б жити у свинарнику і не помітити.
Не дивно, що, щойно Емі закінчила працювати над альбомом Frank, вона, здавалося, втратила до нього весь інтерес. На її біду, ще не всі аранжування треків було остаточно узгоджено, і не було згоди в питанні, чи лишати в альбомі пісню Amy Amy Amy. Цю пісню Емі розлюбила й хотіла викинути, але оскільки ніхто так і не зміг добитися від неї остаточного списку треків, урешті це вирішили за неї.
Які б претензії Емі не мала до альбому, я гадала, що це дрібниці, серйозність яких вона перебільшує. Під час його створення вона не мала відчуття контролю над процесом, що, як я розумію, типово для артистів-початківців. Емі була перфекціоністкою. З одного боку, вона була неймовірно уважною до деталей, а з іншого — їй постійно треба було кудись бігти. Я жартую, що вона успадкувала від нас з Мітчелом найгірше — моє нав’язливе занепокоєння світом і його шило в дупі й потребу все контролювати. До того ж ми обоє крокуємо життям і не особливо турбуємося, що буде завтра. Люди казали, що Емі взяла від кожного найризиковіші риси, і, гадаю, частка правди в цьому є.
З іншого боку, готова посперечатися, що саме ці риси привели Емі до успіху, хоча й жахливо поєднувалися. Заледве закінчивши одне, вона кидалася до чогось нового. Закінчила. Заховай у коробку. Давай далі. Однак у душі вона постійно була незадоволена собою і світом довкола. Вона не могла досягти бажаного ідеалу. А єдиний доступний їй спосіб розібратися з думками — написати пісню.
Реліз альбому Frank відбувся 20 жовтня 2003 pоку. Я зберегла кожну вирізку про нього, яка мені трапилася. Я зауважила, що про Емі говорили різноманітні газети й журнали, і говорили добре. Я слухала її ефір у Дженіз Лонг на Radio 2. Вона звучала так молодо, захоплено й енергійно. Це було заразливо.
Без сумніву, Емі ввірвалася у світ на всіх парах, але, якщо чесно, я не певна, що про неї думали люди. Усі очікували побачити повнотілу афроамериканку за сорок, а отримали Емі — низеньку, фігуристу білошкіру єврейку, якій щойно виповнилося двадцять. Моя донька була втіленням протиріччя.
_____________________________________________________________________________________________________
Більше видань про музику шукайте за посиланням
