«Я ніби почала складати пазл, ким я є, дізнаючись, ким були люди до мене»: Мар’яна Осадчук про шлях до своєї книжки
Друзі, запрошуємо познайомитися з Мар’яною Осадчук — авторкою щемкого й теплого дебютного роману «Журавлі, віхалка й абрикосова теніска», який невдовзі вийде у Лабораторії! Творчість супроводжувала її з дитинства, а лекції літературознавця Ростислава Семківа свого часу лише зміцнили це захоплення. Восени 2021 року Мар’яна переїхала до Львова — і саме в тамтешніх кав’ярнях народилася перша чернетка її майбутньої книжки. Ділимося розповіддю авторки про шлях до своєї книжки!
____________________________________________________________________________________________________________________
До повномасштабного вторгнення я…
…написала першу чернетку свого рукопису, на який 24 лютого образилась, закенселила й повністю переписала. А до того — закінчила Могилянку, здобула другу вищу правничу освіту й стала на ноги в копірайтингу. Мабуть, треба трохи передісторії.
За часів давніх богів, воєвод і царів я ще тільки ходила до школи, а вже була творчою людиною. Писала вірші, вигравала всеукраїнські конкурси, а в нагороду отримувала психологічні травми та синдром відмінниці путівки до Артеку та поїздки за кордон. Я думала, що така «жизнь-маліна» у мене-авторки буде завжди, але довелося відтермінувати творчу кар’єру і замість філологічного факультету відівчитися на зовсім непоетичних спеціальностях: соціологія та право. Віддушиною були вибіркові дисципліни з гуманітарного факультету, на яких я із роззявленим ротом слухала лекції Ростислава Семківа й заздрила спудеям, які вчаться в нього частіше, ніж раз на тиждень.
Однак долю не проведеш: я все-таки почала писати й навіть отримувала за це гроші. Довго звикала, що клієнтам, які продають квартири чи туш для вій, не завжди потрібні мої закучерявлені речення, метафори й оксюморони. Десь тоді я вивчила, що таке копірайтинг, tone of voice і функціональні тексти. І десь тоді ж зрозуміла, що творча енергія з мене нікуди не дівається, а в інстаграмі їй тісно. Треба було кудись її переспрямувати. І я розпочала свій перший рукопис.
____________________________________________________________________________________________________________________
Про книгу
Я читала професійну літературу, проходила письменницькі курси, вчилася у творчої менторки Таіс Золотковської й намагалася побудувати роботу над романом одразу так, щоб якнайменше правити (бо «Нічого не робити я люблю більше за все. Я лінивий»©).
Я вже знала, що хочу зберегти родинні історії для нащадків (як би пафосно це не звучало, та мій прадід був з тих сторітелерів, яких слухаєш і кажеш: «Та про ваше життя хоч книжку пиши чи кіно знімай!». Мій варіант — перший).
Але я хотіла спочатку намацати прикольну форму, а тільки тоді працювати зі змістом.
Прадід мого плану не дотримався. Мені залишалося два тижні, щоб закрити всі проєкти перед новорічними святами й приїхати на довгі канікули до батьків додому. Я планувала записати на диктофон все-все, що прадід розказував вже тисячі разів. Не встигла.
У першу ніч по смерті прадіда я написала текст, який став офіційним початком моєї книжки. У ту ніч було не до форм і структури: я просто сиділа й писала все, що з мене лилося. Тоді ж написався діалог, який мав розпочинати нашу історію. Діалог пережив всі кола моїх правок і був недоторканий років 3, поки тривала робота над книжкою. Але редакція видавництва порадила цей уривок прибрати: книжці, яка зрештою написалася, він зовсім не пасував, і я погодилася. Але з чернеток не видаляю: може, прочитаю його на якійсь презентації. Він — моя точка відліку.
Писати художній текст, працюючи копірайтеркою, виявилося стратегією win-win: у власні твори я тягла навички роботи зі словом (бо ж у копірайтингу натхнення не чекаєш, а практикуєшся щодня). А в художніх текстах сповна відігравалась з художніми засобами, обсягами й розлетом фантазії, тому на роботу приходила з чітким розумінням, що тексти для бізнесу мають працювати для бізнесу, а не реалізувати мої творчі амбіції.
Я працювала з малим і середнім бізнесом, кілька років поспіль писала для Lviv BookForum-ів і пишалася хоч якось бути причетною до літературного процесу.
Водночас — проживала втрату прадіда й романтизувала все, що бачила. На дозвіллі вишивала чи «мандрувала» Атласом української мови, вивчаючи діалекти, багато читала, ходила в походи, каталася на авто нічним Києвом, бавила кішку й мріяла, як нарешті стану мамою й, поки дитина спить, писатиму книжки. Тоді я почала колекціонувати історії, які чула від своїх родичів, а дзвінки від прабаби одразу ставити на запис. Ми з мамою оцифрували старезні фото з прадідового сховку, а деякі, найбільш пошарпані, мій чоловік допоміг відреставрувати. Я почала помічати на родинних знимках вишиті сорочки й людей, про яких ніколи не знала; розпитувала маму й бабу про всіляке. Перестала соромитись нашої Наддніпрянської говірки й досі можу розплакатися, коли чую «нашу» вимову навіть у рандомних тіктоках.
Дім моїх батьків стоїть навпроти кладовища, тож ми з мамою часто ходили «навідатись» до всіх наших померлих. І при пам’ятниках я намагалася не дихати, щоб не сполохати, як мама ділиться й своїми споминами. Все, чим я жила й продовжую жити, — від вишивки й родинних історій до старих фото, любові до кладовищ і діалектів — все це прямо чи між рядками почало з’являтися у моїй книжці. На Маруську мене теж надихнула моя Соломійка.
Все, чим я цікавилась, дуже надихало й давало відчуття внутрішньої опори: я ніби почала складати пазл, ким я є, дізнаючись, ким були люди до мене.
Я працювала на фрилансі, тому могла собі дозволити писати (по роботі й ні) у дуже красивих місцях: у батьківському саду, на березі Дністра, у готелях Львова й на пляжах Туреччини. У цю естетику «спеціального письменницького місця» я накрутилася настільки, що вмовила чоловіка переїхати з Києва до Львова. І ми це зробили 1 вересня 2021 року.
У найкрасивіших каварнях (бо «кав’яр» — то «ікра», знали?) народилася перша версія моєї книжки. Взагалі ті 6 місяців до початку повномасштабної війни я вважаю найбезтурботнішими і найлегшими у своєму житті. 18 січня 2022 року я роздрукувала рукопис, щоб почати редагування на папері.
Але знову розгорнула його тільки у серпні. Одразу вирішила прибрати найкращого друга головного героя моєї книжки, бо він був тотальним малоросом. Це вплинуло й на структуру оповіді, тому всю історію я почала переписувати заново. Додались нові персонажі, з’явились нові «фішки» та й писати я почала краще. Словом — не шкодую ні крапельки. Жартую, що це був «молочний» рукопис, хе-хе.
Як і для багатьох українців, 2022-й був найважчим у моєму житті. Ментальне здоров’я тримала вишивка і мій художній твір, яким я куталася, щоб поностальгувати за часами, коли все було простіше й безпечніше. У мережі в той час з’явилася хвиля контенту з сіл, який додавав деталей до історій моїх героїв. А я сама чіплялася за будь-які асоціації, які повертали мене в дитинство: бо там не було війни, а був прадід, віхалка, жасмин і багато-багато затишку.
До речі про жасмин. Він дав нове життя моїй книжці. Я зробила кілька публікацій про акацію та жасмин, бо це моя стійка асоціація з останнім дзвоником, прадідовим чаєм і улюбленою грою в бадмінтон.
Отримала коментар:
«Для мене акація також є символом літа. Пам’ятаю, запах був таким, що не могла втриматись і спробувала її на смак. Така смачнюща».
Я подумала: «Вау! хтось теж придумує асоціації!» (я тоді ще думала, що мій досвід унікальний і ніхто більше такого не робить, ахах).
Ще один коментар надихнув продовжувати зберігати стилістику:
«Мар’яно, дякую, що серед маси складного і страшного, наштовхуюсь на це — хороше і просте».
Я впевнена, що ці дівчата, яких я ніколи не бачила наживо, не згадають про ці свої коментарі. Але моя гарна пам’ять, Вікторіє та Аліно, робить мене дуже-дуже вдячною вам. Якби я не соромилася дописати розділ «Подяки» (бо це мені здалося занадто зухвалим у дебютній книжці), серед інших я б обов’язково згадала, як ваша небайдужість підтримала мене на шляху до мрії.
Після жасминової історії я вже знала, яку форму обрати й на чому будувати історію. Я пішла в асоціації й ні разу про це не пошкодувала. Навіть дещо виносила в інстаграм, але боялася, що це не на часі. Уявіть, як я втішилась, коли у мережі здійнявся тренд на ностальгію. Шкода, якою ціною: багато ностальгує за тим, що назавжди втрачено через росію.
У грудні 2022 року я стала мамою і дійсно писала книжку, коли моя дитина спала. Мрія здійснилася!
Щоб перемикати голову від побуту, роботи й материнства, майже щонеділі я їздила в старе місто, щоб, як колись, писати у каварнях. Я жартувала в інстаграмі, що це — моя книжка вихідного дня, бо я пишу її тільки на вихідних. Я відпустила думку закінчити якнайшвидше, бо сприймала цей текст як віддушину, як терапію, як перерву для ментального здоров’я. Я насолоджувалася кожним рядком — і письмом, і редактурою.
У той час я вишивала сорочки (відтворена весільна сорочка книжкової Марусі висить у мене в шафі, до слова). Насолоджувалася кожним днем материнства зі своєю дівчинкою. Гуляла Львовом. Провела ще двох родичів у засвіти. І все, що ставалося, клало відбиток на мій текст.
Оце зараз думаю, що мала б за 2 роки настрочити кілька тисяч сторінок, але в час роботи я хотіла зробити щось настільки ненав’язливе й легке, що побоялася великих обсягів. У 2023–2024 було очевидно, що війна затягується, і мене час від часу почало накривати почуття провини, що я готуюся запропонувати людям щось відірване від реального — воєнного й тривожного — життя. Кілька місяців рукопис взагалі стояв на паузі.
Пам’ятаю, як повернулася з презентації «Підростеш — побачиш» Лілії Чех у Львові і в той же вечір сіла писати. Я побачила й почула, як люди дякують пані Лілії за її твір про міжпоколіннєві стосунки, як їм було з цим текстом тепло, скільки людей впізнали себе. Подумала, що це знак, і треба й мені показатись світові; а що втрачати? Як добре, що я тоді прислухалася до цього натхненного пориву!
Так я за кілька місяців закінчила історію Олесі, яка має чуйнє серце, та її прадіда Андрія, який має гарну пам’ять. Безперечно, ті, хто знає історію моєї родини, проведе якісь паралелі й побачить дрібні збіги з книжковими персонажами. Проте я не настільки смілива, щоб викласти на папір родинні таємниці! Я вправно заплутувала сліди, щоб дорога родина не образилась і не прострелила мені коліна. Деякі герої — збірні, з кількох реальних, знайомих чи випадкових з інтернету. А деяких людей, яких знаю, навпаки, у книжці розділяла на кількох персонажів. Чийсь життєвий шлях я описала так, як би мені хотілося, щоб ці люди його пройшли. А деякі біографії взяла істинними тільки з незначними змінами. Я так само вигадувала імена для багатьох, але прадід Андрій, прабаба Маруся, Марія Сергіївна, Кедрон, Нестор, Ольга — вони прийшли у книжку без псевдонімів.
____________________________________________________________________________________________________________________
Про назву книги
«Журавлі» з дитинства сидять у моїй голові, як метафора журби за домом, бо пташки журяться, коли відлітають у теплі краї з України. Книжка — моя ніжна журба за батьківським домом теж.
«Віхалка» — так називали в моєму дитинстві гойдалку. Це реверанс у бік моєї малої батьківщини, містечка Березань, що на Київщині.
«Абрикосова теніска» — улюблена сорочка прадіда Андрія. У книжці це подарунок прадіду на останній день народження.
____________________________________________________________________________________________________________________
Коли закінчиться війна, я…
Коли закінчиться війна, я точно буду пам’ятати ціну спокійних ночей і днів. І навпаки — сподіваюся, що ще гнучкий мозок моєї трирічної доньки витіснить спогади про звуки вибухів, які їй довелося чути. Сподіваюся, вона більше ніколи не буде завмирати у грі, щоб прислухатися — то вітер свистить, йде програш у пісні чи розпочинається повітряна тривога.
Я мрію написати ще не одну книжку й поїхати з презентацією у кожен куточок України. Мрію побачити український степ не лише вночі, коли тато віз нас малих машиною у Крим. О, Крим… Мрію, хочу й сподіваюся показати своїй сім’ї найкрасивіший пляж навпроти Донузлава, а собі зроблю світлину у Ханському палаці.
Коли закінчиться війна, я, як і зараз, не толеруватиму все російське і продовжу вчити так свою доньку. Натомість продовжу плекати в ній любов до українського театру, літератури, музики, рукоділля й ниточок, що пов’язують нас із попередніми поколіннями. Хтозна, може, моя книжка покаже їй цінність спогадів, як свого часу показав прадід Андрій малій мені.
____________________________________________________________________________________________________________________
